Я іду стежиною вузькою,
Де шепоче верболіз із осокою,
Де тихенько рідний Здвиж біжить,
З берегами ніжно гомонить:
«Тут хлоп’я зростало невеличке,
До пісень та праці звичне.
Прокидалось, коли зорі ще світили всі,
Босоніж ходить любило по росі.
Набиралось сили від неньки-землиці,
Пило воду з джерела – криниці,
А коли пташина в лузі заспівала,
Серденько маленьке так і завмирало.
Якщо ж на стежині з прохожим стрічався,
До нього з любов’ю низенько вклонявся.
Бо кожний зустрічний – то мудра людина,
А мудрість людська – то нечитана книга».
Ось таку почула в лузі я розмову,
І хочу повідать старому й малому,
У нас у Брусилові, хлопчина зростав,
І славетним Огієнком на всі віки став.
Слободенюк Яніна
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758124
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 31.10.2017
автор: Diana_Sl