Ридала, плакала душа…
Печаль бриніла стоголоссям…
А вітер розвівав волосся,
Й думки не знали, де межа.
Далеко там, за виднокругом,
Дрижало небо в громовиці.
А поле хвилею пшениці
Його благало бути другом.
І серця хвилювання вічне
Злилось із грозовим зітханням –
Тепер в єдиному звучанні,
Що аж занадто органічне…
А вітер кликав до свободи,
Закресливши дощем всі плани.
Те, що вважалось бездоганним,
Усе безжально він пошкодив.
Хотілося кудись летіти,
Покинувши таке все звичне.
Здавалось, вітер знову кличе
Безповоротно все змінити.
І розум в спішному прощанні
Із мудрістю і прагматизмом,
Якимось дивним магнетизмом
Притягував свої бажання.
Усе в єдиному пориві –
Стихія і думки незвичні –
Такі неждано-хаотичні
І насторожено-щасливі.
Та промінь сонячний несміло,
Щось намагаючись змінити –
Хоч клаптик неба освітити, -
Усе ж зробив своє він діло.
І вітер вщух, і все затихло…
Природа в млосному чеканні…
І крапельки грози останні
Спадали на обличчя тихо…
І в небі – сонячне сіяння,
І райдуга крізь крапель призму,
І в серці – подих оптимізму,
В душі – смирення і кохання…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758320
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.11.2017
автор: ЮНата