Вже засріблилась памороззю кора,
Сивий туман спускається білобогом…
Там, на горі, є гражда, стара-стара,
З темних сухих пленичок, покритих мохом.
Хто в ній ночує? Жінка – рудий огень!
Шишки вплела у коси й пожухлі квіти,
І шурхотить у сховках її кишень
Зернами, мов дукатами, буйний вітер.
Мов порцеляна, шкіра її бліда,
Ніби не кров у ній, а густі молока…
О, як нечутно ллється її хода,
Німбом предивним сяє печаль висока!..
Свіжу вологу п’ють із її слідів
Спритні косулі, олені та лисиці…
Кола дрібні розходяться по воді,
Тліє осіннє листя на дні криниці.
Там, у старенькій гражді, що на горі,
Тче на світанку жінка дощі на кроснах,
Сни з рукава витрушує за поріг –
Хай мерехтять монистом на мокрих соснах.
Пальці її пластичні, як теплий віск,
Переминають прядиво тонкосрібне,
Поки зарослий хвоєю темний ліс
У молоці туману поволі блідне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758616
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.11.2017
автор: Наталя Данилюк