Я знаю, що сонце завжди сіяє
Для всіх. І тебе, і мене не минає.
Лиш часто ми всі забуваємо, що сяйво ясне
Дарує щастя і ласку, а часто, ще й радість несе.
Та сонце криваве зійшло над хатами.
Упали солдати, мов скошені трави серпами.
Мов те доміно, що дощечку згубило…
Забули солдати, що сонце усе ще світило.
А сонце – невпинне, не хоче здаватись,
Ще більше з червоним стало зливатись.
Чим більше вмирає солдат на Донбасі,
Сильніше заповнює сонце кривава окраса.
Здавалося б, час вже згоріти йому.
Тирану настав час померти в степу.
Та дні все минають, пливуть течією.
Вмирають солдати… А ми ідемо на вечерю…
Нарешті зайшло, заховалось криваве божище,
Забравши з собою солдатів молодих ще!
Та пройдуть роки, лихо зникне назавжди.
Лиш кам’яна дошка іменами ряснітиме завжди…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759286
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 08.11.2017
автор: Таємнича