І справді січень не на жарт січе.
Замахується високо і різко.
Вмить панцир ставу розпоров із тріском –
І з шаблі іскри сиплються, й з очей.
Гудуть надривно злякані дроти:
А раптом січень розітне їм вени?!
Він посилає жах і в сни зелені
До слив, що мають вперше зацвісти.
На все живе нацьковує вітри,
А потім вщент обрубує їм крила…
Напевне, й сам не знає, що творить,
Мов чоловік, якого розлюбили.
Не віриться, що в серці в нього є
Ще ніжність, крім розлюченої стужі,
Що він уміє малювати ружі
І плакати, як щастя бог дає.
Невже не прийде отака пора?
Заждімо. І не будемо судити,
Бо хтось його повинен зупинити
Любов’ю, котру згарячу забрав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=759715
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2017
автор: Ніна Багата