Посміхнусь листопаду,
забуду про дощ і негоду,
прогуляюся парком,
накинувши тепле пальто.
Не любив я ніколи
похмуру і мокру погоду,
та не хочу чекати
на тебе в порожнім авто.
Зупинюся під кленом,
в кінці прохідної алеї,
де з тобою в часи ті
далекі стрічались не раз.
Пригадаю, волошки,
троянди, ромашки, лілеї
як тобі дарував і
твій стан обіймав повсякчас.
Хай скимить падолист
і сумує за променем сонця,
хай чекає зима
на казковий до міста прихід,
бо немає, на жаль,
від гірких помилок охоронця –
тож, гуляючи парком,
дивлюсь тобі сумно услід.
Та чому дотепер
зупиняєшся ти біля клена,
щосуботи чекаєш
когось, як тоді восени?
Час лежить під ногами
у тебе, мов листя черлене,
а нерідко ночами
приходиш до мене… у сни.
І збагнути не можу,
чому до сих пір приїжджаю
я до іншого міста
у пору осінню оцю.
Подивлюся на тебе
і юність шалену згадаю,
знов радію туману,
дощу, холодам, багрецю…
15.11.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760488
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.11.2017
автор: Олександр Мачула