У нетрях лісу тихо спить світанок,
калачиком вмостившись, як малюк.
А тиха ніч не забуває наостанок
послухати, як день народить звук.
Туман повзе, а день за ним крокує
і сипле росами, яким нема ціни.
Як сонце промені ранкові відкоркує,
то миттю в ліс кидає гарпуни.
Марніють зорі, лісу вже не спиться,
він сни лишає у тенетах павуків.
А оленятко хоче стати на копитця,
бо ще не бачило своїх малих слідів.
Сова востаннє гупає десь в лісі,
кресалом сонце треться до землі,
а вітер виспаний поміж дерев пронісся
і перед дубом б’є поклони доземні.
А дуб стрічав трьохсотий вже світанок,
поважний вік, але йому ще стане сил,
води джерельної він вип’є цілий дзбанок
й гніздо поправить в кроні, наче бриль.
9.11.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=760505
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 15.11.2017
автор: Пасічник Анатолій