Поглянь на мене, друже,
мені теж боляче,
мені теж хочеться
цей біль
сплюнути у прірву
над якою балансуємо
просто живучи.
жити це
хвилями пташиного співу
прибиватись до едемських сходів
і в алкогольному безсиллі
спіткати невдачу в піднесенні
їхніми холодними порогами
Я не звинувачую тебе ні у чому,
усі ми — люди
затухаємо на наждачних дорогах
затираємо дитячі усмішки
до білбордної шаленої фальші,
і як виростаємо з футболок зі спандж-бобом
уміння радіти райдузі після дощу губимо,
мов іграшки у дворовій пісочниці,
врешті, ми усі — кульки над голковим полем,
котрі невпинно переконують один одного,
що міцніші за інших,
але зникають гучним тріскотінням
наприкінці.
жити це
в автобусному безумстві
проноситись повз зруйновані піщані замки мрій
що гірко сиплються піщаними сльозами
з висохлих очей міщан
на дорозі їхньої особистої
країни Нод
Нічого не вистачить
аби повернути дзвінкий сміх,
чи зацікавлений погляд,
ніяких грошей не буде достатньо,
аби руки знову потягнулись
до незбагненних речей,
щоб штанці грайливо
обіймало болото
одного бажання буде замало
і я не чарівник, щоб усе повернути,
але принаймні зможу бути поруч,
покласти руку на твої випнуті плечі
й прошепотіти:
"мене теж болить"
і я знаю, що таке стискати усередині
спресоване пекло,
про яке так багато розповідаю у текстах
і не для того, аби мене жаліли,
а щоб просто підійти до тебе,
долаючи зажерливі пазурі прірви під ногами
і поглянути у вічі,
що навчені ставити бар'єр із зовнішнім світом,
зазирнути у них настільки глибоко,
наскільки лиш зможу
і прошепотіти:
"я знаю".
жити це
зустрітись із самим собою
куди, як у Рим, ведуть усі шляхи
й захотіти зостатись там,
бо у пустоті, принаймні,
тебе не тривожить нічого
Можеш лаятись,
бити,
виривати волосся,
серце,
та коли черговий удар сягне мого обличчя
коли образа торкнеться нутрощів
я почую лиш тріск
й не зможу чути більше нічого,
окрім скляного звуку уламків
що дзвенять усередині тебе
симфонією болю та сліз
й проковтну усе
бо розумію,
мій друже,
бо знаю,
що це таке.
жити це
долаючи ланцюги заборон
торкатись іншої людини
й бачити у згаслому вогні зіниць
своє віддзеркалення
й посміхатись
вавилонським піщаним руїнам
усередині них
Можливо, колись ми сидітимемо
на краю світу
доки він горітиме
й скинемо усе болюче,
мов взуття влітку,
аби відчувати голими стопами свіжу траву,
аби відчувати голими стопами,
як усьому цьому настає кінець,
я посміхнусь тобі,
ти посміхнешся у відповідь
й речі ніколи не стануть такими,
як раніше.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761156
Рубрика: Верлібр
дата надходження 19.11.2017
автор: Лажневський