2.ЗУСТРІЧ З КОХАННЯМ
А зараз Михайло, вже дорослий хлопець, студент Полтавського педагогічного інституту, замріяно дивився з вікна вагону на пропливаючі зелені краєвиди, що змінювалися, наче кадри кольорової кінострічки.
Приміський потяг «Полтава–Кременчук» помітно стишував свій, і без того не швидкий біг, наближаючись до станції з гарною назвою «Веселий Поділ».
Хлопець підхопив свій маленький, ще армійський чемоданчик і подався до тамбура, який виявився вщент забитим більш завбачливими пасажирами, що товклися, напираючи один на одного, наче їм неабияк залежало вискочити на перон найпершими. Численні клунки, корзини, відра заполонили весь тісний прохід. Довелося займати чергу на вихід.
Серце тривожно стукотіло в унісон колесам – яким же виявиться це селище Семенівка, куди він і їхав на студентську практику до редакції районної газети на все літо, як його там зустрінуть? Що його чекає? Настрій був піднесений. Михайло любив мандрувати, хоча не багато було цікавого в цих провінційних містечках та селищах степової частини Полтавської області.
Дві рум’яні дівчини, здається, звернули на нього увагу і тепер про щось жваво шепотілися та хихотіли, поглядаючи на молодика з незвичайними чорними вусами та гарними синіми очима, зодягненого в картату сорочку та модний вузький піджак: «Міський хлопець!»
Михайло легко зіскочив на запилюжений перон і допоміг старенькій бабусі зняти речі та зійти з високих сходів, за що був щиро віддячений її благословенням.
«Тепер точно усе складеться добре» – подумав він і бадьоро покрокував на вихід через невеликий пристанційний майданчик, де стояло пара транзитних автобусів. Запитавши дорогу до «центру», швиденько подався до місця призначення, по дорозі з цікавістю роздивляючись навкруги. Гострий погляд поета і майбутнього журналіста зірко підмічав усі особливості: ось бетонний місточок через зарослу очеретами , пересохлу річечку – давно не чищена! Стара бруківка з вибоїнами – давно не ремонтована, а ось і центр – двоповерхові споруди із червоної цегли, зарослі бур’янами палісади перед ними, але багато дерев, кущів, тому і гарно, і затишно…
Легко знайшов редакцію газети «Комуністичним шляхом», поспілкувався з редактором. Іван Іванович, кремезний чоловік, виявився не дуже привітним із Михайлом. Мабуть, уже отримав «інформацію» із сусіднього району, де Михайло відбував практику минулого літа і наробив багато «шелесту» своїми гострими фейлетонами в газеті.
Іван Іванович і радів, що з’явився , хоч і тимчасово, новий кореспондент, бо їхній штатний літ. працівник, зовсім деградує останнім часом. Геть споїли його голови колгоспів, щоб не допікав своєю писаниною, не ліз, куди не просять… Та алкоголіками легко управляти, а от із цим хлопцем хтозна як вдасться упоратись. Кажуть, гострий на розум та на язик, і взагалі, надто принциповий.
Редактор пильно вдивлявся в Михайлові ясні, сині очі і не витримав – дивиться сміливо і відкрито прямо в душу, наче хоче наскрізь пронизати – такий погляд важко витримати! Але, нікуди не подінешся – мусить прийняти, бо студентська практика – державна справа!
-Ну, Михайле, роздивляйся і влаштовуйся, а завтра вранці – на роботу і за роботу, в розпорядження Станіслава Васильовича, нашого літпрацівника і раджу тут без «самодіяльності»!
Хлопець пройшовся кабінетами редакції, знайомився зі співробітниками: подавав руку, просив називати себе просто Мишком, а старших ураз запам’ятовував на ім’я та по батькові.
Потім переглянув свіжий номер газети «Комуністичним шляхом» – від передовиці його занудило, бо не міг терпіти фальшу.
Починалася стаття обов’язковим штампом: «У світлі рішень ХХ з’їзду КПРС…» і т.д. І це скрізь, від найголовнішої газети «Правда» з мільйонними накладами, де не було майже ні слова правди, до найскромнішої районної, чи заводської малотиражки.
Не хотілося читати далі усі ці стандартні, затягані фразеологізми, хіба що поглянути з гумором – якщо опублікувати пару гострих фейлетонів, то вийде, що «…у світлі рішень…» усе більше пиячать та крадуть! Але це не дуже і смішно – система явно підгнила «з голови».
Михайло палко любив рідну Україну, її веселий працьовитий народ, і було боляче, що усілякі недолугі керівники знущаються над селянством. Примушуючи «у світлі рішень…» засівати кукурудзою золоті полтавські чорноземи, де споконвіку чудово родили пшениці та цукрові буряки.
Мабуть, його думки та почуття прочитав на виразному обличчі, редактор, який пильно спостерігав за студентом.
«Ти диви, як скривився! Не подобається йому…» – з тривогою подумав Іван Іванович, хоча, якщо чесно, він і сам, як і всі нормальні люди, потайки пропускав набридлі стандартні фрази в центральній пресі, наприклад, читаючи «Правду», чи «Известия».
Але тут, напівжартівливо посварився пальцем на Мишка:
–Ти дивись мені! Без фокусів, бо я вже чую, чим ти дихаєш!
У нас тут передовий колектив. Он поглянь, скільки вимпелів та почесних грамот на стіні! Не підведи нас!
І вирішив попередити літпрацівника, щоб той простежив за студентом. Але ж Станіслав Васильович в черговий раз, як то кажуть, «загуляв», бо не повернувся вчасно із відрядження, мабуть, «поправляв здоров’я» після вчорашньої веселої вечері, а у коректора Алли Андріївни, його дружини, знову червоні очі, видно, що знову ніч не спала, чекаючи та плачучи. Який з неї сьогодні коректор?
Набридло Івану Івановичу прикривати п’яничку, але ж чоловік був слухняний, сумирний, то й доводилося терпіти.
Так буденно почалася, омріяна Михайлом, літня практика.
Щоправда, буденність тривала доки не побачив Її. Якось , у справах, зайшов до машинного відділу і онімів на порозі, бо перед громіздким агрегатом, що звався «лінотип», сиділо юне, чарівне створіння у синьому халатику, пов’язане яскравою косинкою.
Дівчина з головою поринула у свою роботу, навіть не помічаючи Михайла. Довгі вії тріпотіли, наче крила метелика – вона набирала текст із матриць для гранок свіжого номера газети.
Хлопець зачудовано спостерігав за вправними рухами витончених рук: довгі, тонкі пальчики пурхали по клавіатурі лінотипу. Нарешті, мабуть закінчивши статтю, вона підняла очі і Михайло відразу «пропав» – великі, світло-карі, такі теплі і трохи сумні…
–Доброго дня! – привітався хрипким від хвилювання голосом.
–Здрастуйте – тихо відповіли дівчина і злегка посміхнулась.
«Джоконда!» –подумав Михайло і відрекомендувався:
–Я – Мишко! Ваш новий співробітник. Вірніше, студент на практиці, з Полтави.
-А я – Валентина! Лінотипіст. Вибачте, треба працювати.
І дівчина взялася до роботи, а Михайло ще трішки постояв, милуючись її яскравою вродою, а тоді тихенько вийшов.
Ходив, працював, щось писав, а перед очима все сяяло те юне, квітуче личко біля похмурого лінотипу. Нарешті отямився і вирішив якось діяти. Написав невеличку записку, де просив у Валентини дозволу провести її сьогодні додому після роботи.
ВАЛЕНТИНА
Свого випускного вечора Валя майже не згадувала. Дівчатка шили гарні світлі сукні з дорогих матерій, їздили до сусіднього Кременчука робити святкові зачіски, а вона не могла і мріяти про таку розкіш –сім’я без батька, де одна мати піднімала ще двох молодших братиків! Мабуть тому, і святкового настрою не було.
Атестат зрілості отримала хороший. Хлопець, з яким уже два роки дружила, вважався одним із найкращих у селищі – не одна дівчина таємно і відкрито зітхала за ним. Цього їй вистачало, щоб відчувати себе не гіршою за інших.
Після урочистостей і святкового випускного, гостро постало питання: що робити далі? Хотілося здобути вищу освіту – здібності були, але ж грошей на навчання в інституті в бідній сім”ї не знайшлося.
Не без труднощів, при великій конкуренції, вдалося влаштуватися лінотипістом у редакцію районної газети «Комуністичним шляхом». Складну роботу освоїла швидко. Правда, їй хотілося працювати коректором, адже вона добре знала українську мову, але ж це місце займала дружина літпрацівника Алла Андріївна. Сам же «цінний» працівник часто приходив на роботу напідпитку, здавав свої «творіння» невчасно. Через це затримувався випуск газети. Лінотипісти працювали на завершальному етапі, тому Валентині часто доводилося затримуватися на роботі до півночі і довше. Додому йти було далеко і страшно, а на восьму годину ранку – знову на роботу! Крім того, доводилося самій плавити свинець із сурмою у відкритих ваннах, що було дуже шкідливо для здоров’я! А платили мізерну зарплатню – 62 карбованці.
Все це не подобалось юній дівчині, зате редакторові газети така старанна і безвідмовна працівниця дуже припала до душі і він взявся над нею «батькувати»: настирливо умовляв Валентину, і таки добився, щоб вступила до лав КПРС. Пізніше вона дуже жалкувала, що повелася на це і сама здала партквиток. А тоді Іван Іванович переконав її, що тільки таким чином їй відкривається
дорога до вищої освіти. Він обіцяв золоті гори, якщо вона вступить до Львівського поліграфічного інституту на заочне відділення. Може, так би все і сталося, якби всі ті плани не зламав Михайло.
Тижнів зо три Валентина його просто не помічала. – хлопці її не цікавили. Всі сили забирала важка і складна роботі та ще думки про свого хлопця Віктора, який на той час, відбував строкову службу в лавах Радянської армії.
Валя часто отримувала від нього гарні листи з клятвами у коханні та безкінечними проханнями дочекатися його, щоб разом створити сім’ю. І дівчина жила цими листами та вірно чекала, твердо вирішивши, що це і є її доля. Матері також подобався цей спокійний, симпатичний хлопець і вона вже вважала його майже своїм зятем.
Цього вечора, як завжди, на роботі знову трапився аврал. Усіх затримали, щоб не зірвати випуск газети.
Ввійшла Алла Андріївна і, загадково посміхаючись, простягнула Валентині складений учетверо папірець:
–Це тобі Мишко передав! – сказала стиха.
Чомусь, затріпотіло тривожно і радісно серце, коли дівчина прочитала невеличке послання, написане надзвичайно гарним, акуратним почерком. Михайло просив дозволу провести її сьогодні додому та пропонував зустрічатися.
Так почалося їхнє велике і шалене кохання, якого Валя ще ніколи не знала.
(далі буде)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761248
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.11.2017
автор: Ніла Волкова