Наш світ – руїна. Все летить у прірву!
Розірвано намисто днів і слів…
Вже й перли істин падають у ви́рву –
люци́фер видно добре зголоднів.
Наш сад пору́бано, зів’яли буйні крони,
а під ногами тліє прах надій…
Народ плюндру́ють графи і барони,
тиран на троні, крамар, лицедій.
Руйнуються міста людсько́ї віри
і манускри́пти мудрості димля́ть.
Чатують в небі ворони й вампіри
на плоть людську, байдуже вік і стать.
Уже гірча́ть у роті й зовсім ну́дять
верве́чки з обіця́нок-молито́в.
Керує кат, закони ве́ршить, су́дить
і не страши́ться Всесвіту основ.
Нас у полон хапа́ють темні сили,
над світом душ панує чорна мла.
Цивілізації вони не раз губи́ли,
бракує лю́дям світла вже й тепла.
Світ нетривки́й, звучать останні ноти –
проро́чить старець, лірник і скрипаль.
Чи ж тільки я в сумні ці дні скорбо́ти
жахли́ву казку слухаю, на жаль?..
Молись. Епоха зла прийшла доча́сно.
Уже зоріє твій армагеддо́н.
Лиш боляче буває й вельми жа́сно,
як зневажа́ють світови́й закон.
20.11.2017
[i]* За мотивами твору Шона Маклеха Патрика „Розірване намисто“.
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761357
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.11.2017
автор: Олександр Мачула