Дуб й берізка серед поля в самоті стояли.
Їм вітри свої романи на гілках писали.
Їм дощі свої поеми до самого серця.
Як змогли, усе донесли крізь льодяні скельця …
Їм сніги в зимові ночі ставили вистави,
Дуб й берізка завжди радо браво всім кричали …
А як вся ця славна трупа десь собі гуляла,
То берізка того дуба ніжно обіймала.
А він каже:
Я ж як скеля, як якась незграба,
Ти ж у мене така гарна, могла б мати граба.
Він і тріщин мало має, і широка крона,
Його любить дуже жайвір і навіть ворона …
Але ти чомусь до мене в степу прихилилась,
Я згрубів, а ти така ж красуня лишилась.
І на то вона одразу просто відповіла:
Через те, що ти, коханий, від вітру не гнешся,
А буває з того вітру як струна напнешся,
Через те, що ти мене так оберігаєш,
Ти сьогодні мою ніжність біля себе й маєш.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761605
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.11.2017
автор: Дружня рука