Летить село в безповоротний вирій,
Душа іще спроквола – гойда-хить…
І тягнуть хижі лапи гамадрили,
Аби побільший кусень відхопить.
Щоб із землі лютіш чавити соки,
Не соки – кров, бо дихає їще.
І зраджених надій печаль висока
Її єство безжалісно пече.
Вертає пам’ять в незабутнє «вчора»,
Яке горнуло до плеча плече,
Де пісня хором і робота хором,
Життя рікою світлою тече.
Бо кланялись землі, немов святині,
І пестили її, як дитинча.
…Вже снить цим коштом ненаситний ринок
І руки потирає яничар.
І нинішні «каліфи на годину» -
Ці гендлярі з апломбом короля
Пустить у вирій ладні до хатини,
Аби звільнити простір від селян.
І крижаніє горизонт неспинно,
І вічність поглинає тужний клин,
І рветься первородна пуповина,
І мати вже відспівує дитину,
І безнадійно калатає дзвін…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761756
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 22.11.2017
автор: stawitscky