[color="#ff0000"]Штрихи до портрета [b]МАРІЇ ЗАНЬКОВЕЦЬКОЇ[/b]
(Марія Заньковецька у листуваннях і спогадах сучасників)
[/color]
[b]П.РУЛІН «Акторський образ М.Заньковецької»,1929, с.74-75.[/b]
«…Хоч і не мала Україна своїх театральних закладів, хоч і не сприяли самі умовини театрального життя на Україні утворенню виразних, цілком уже усталених акторських традицій, раз-у-раз з’являлися на її грунті талановиті актори…що безперечно мали вплив на утворення характерної маніри гри. Почуття міри, знання тих меж, що їх не слід переступати, щоб не порушити художнє вражіння – одна з найкращих рис акторської вдачі Марії Заньковецької».
Вигляд Марії Костянтинівни – її струнка та рухлива постать, врода, очі,надзвичайно виразний голос, і перш за все, молодий і жвавий темперамент, - усе це з першого виступу привабило публіку. Голос був не тільки приємний та мелодійний, спершу мецосопрано, потім контральто, але, як стверджують критики: мав «здібність схопити глядача з усіма його почуттями, глибоко передавати відтінки власного почуття, примусити глядача жити життям дійової особи…».
[b]А.СУВОРІН, с.86 / «Одесский вестник», 1892, №329. [/b]
«Голос її був надзвичайно гнучкий. Нерідко вона вживає шепоту. Це той шепіт, що зворушує душу; слухаючи його ви відчуваєте острах, передбачаєте якусь страшну грозу, якийсь фатальний кінець. Від такого шепоту мороз пробирає по шкурі…».
[b]ВЛАДИСЛАВ ЄРМИЛОВ/ «Артист» №15, 1891.[/b]
«Міміка Заньковецької не має собі нічого рівного. На її обличчі з дивовижною швидкістю відбиваються найменші душевні рухи. Воно не знає спокою на сцені і тоді, коли артистка говорить, і тоді, коли вона мовчить; дивлячись на її обличчя, чуєте ви, розумієте те, що в цей момент вона думає, що вона переживає. І ці різноманітні мімічні комбінації не дозволяють глядачеві відірвати очей од сцени; вони захоплюють його та примушують душею бути там – на сцені…».
С.158[b] [color="#ff0000"][b]Листи Марії Заньковецької[/b] до[/color]:
Панаса Карповича САКСАГАНСЬКОГО:[/b]
«…Я довго не могла зібратися з духом, щоб написати до тебе. Насамперед. Я не знаю: «чи я на сім світі, чи на тім?». Так у мене все перекрутилося, так я одуріла од всього пережитого, що не можу нічого зміркувати. Скажу тільки, що Коля (Микола Садовський) хворий і лікар мені особисто сказав, що його треба поберегти, він не хороший. Не втаю від тебе, що я ще люблю Колю, і його серйозна хвороба примушує мене забути все і всіх – і нема в світі такої жертви, якої я не принесла б для нього. Тепер, я думаю, тобі зрозуміла моя відсутність у твоїй трупі?
Мені було добре в тебе… щохвилини згадую мого доброго, ласкавого брата Фушу, за яким я скучаю; та що робити – серцю не закажеш… Я кінчаю тут дев’ятого, і якщо я тобі потрібна, то приїду – куди напишеш. Цілую тебе, мій хороший.
Любляча тебе сестра [b][i]Маня Адасовська[/i].[/b]
[i](без дати)[/i]
С.159 [b]Панаса Карповича САКСАГАНСЬКОГО:[/b]
«… Прости, дорогий мій Фаню, що так довго не відповідала тобі на твій милий лист і не подякувала тобі й Нінуші (по батькові не знаю)* за привітання. Повернувшись із Кавказа, весь час я боролася з хворобами й думка про смерть не відходила від мене. Тепер я вже почуваю себе настільки добре, що, хоч з трудом, - можу писати, гуляти по хатах і навіть на балкон до сонця. Та сонце не хоче проглянути на довго, мабуть противні йому люди і їх вчинки. Та й правда, моторошно жити на світі, боязко. А з другого боку, подумаєш – прекрасне життя: скільки дивних відчуттів може зазнати серце людське до іншого серця, одне недобре – «все проходить». А втім, я вірю, що навчаться люди берегти свої почуття і іншого, зрозуміють вони, що почуття любові повинно охоронятися пильно, що не можна, не вірно думати, що любов – все видержує. І ось тоді буде рай на землі, тоді перестануть люди страждати, стогнати, тоді всі будуть поважати й любити одне одного, що нікому не захочеться принижувати й зневажати іншого.
А тепер, поки інші не навчилися, ми, братику, з тобою складемо дружбу справжню.
Звичайно, тепер я грати не можу: бо я так ослабла, що вся трушусь – стомилася. Цілую тебе й Нінушу. Дуже прошу Вас приїхати до мене, я страшенно буду рада, тай не тільки я буду рада, он моя стара мама, яка з захопленням згадує тебе, Фуша, і Аня теж – ми всі будемо раді й зустрінемо Вас як своїх близьких, рідних. Цілую і жду Вас.
Ваша[i] [b]Марія Адасовська.[/i][/b]
Чи розбереш моє дряпання?
[b][i]Ніжин, 7 жовтня 1911 року.
[/i][/b]
[color="#ff0000"]Листи [b]до Марії Заньковецької[/b] від[/color]
[b]Марка КРОПИВНИЦЬКОГО:[/b]
«…Так, Марія Костянтинівна, тільки в моєму товаристві Ви повинні найти той духовний світ, яким Ви колись так безрозсудливо (вибачте за різкий вираз) знехтували; я був і залишусь служителем святого мистецтва, і кожен, вступивши в храм моїх богів, відчує себе оновленим, задоволеним і відродженим, бо воно тільки, святе мистецтво, живить натури виняткові, до яких я Вас завжди зачисляв, і тому моє ставлення до Вас часто було обожненням, ідолопоклонством…
Так, Ви повинні були написати мені і сказати: «або до Вас, або нікуди!» Я й чекав цього листа, він надійшов, і Ви приїдете до мене.
Слово, дане Вами Панасу Саксаганському, Ви можете обміняти на багато слів, які Вам давала вся фамілія Тобілевичів: купно, компаніями, групами й поодинці. Марія Карповна стільки ж була винна перед Вами, скільки Ви перед нею. Тепер Ви мені необхідні, тому що від мене пішли: Маркович і Ліницька; залишилась Немченко, для якої Ви потрібні як учителька і повірте, що вдячнішої учениці Ви не зустрінете. Мені ж Ви потрібні для того, щоб я міг зійти зі сцени зі свідомістю, що храм моїх богів вищий усіх життєвих сутолок і перетурбацій.
Глибоко люблячий Вас[i][b] М. Кропивницький
15 травня 1891 року[/i][/b]
[b]Марка КРОПИВНИЦЬКОГО:[/b]
«Вельмишановна Марія Костянтинівно!
На станції Крути я просидів 16 годин і перед тим, як Ви мали приїхати, нечиста сила понесла мене спати в вагон; тільки в Чернігові, вийшовши з вагона, я зустрівся з Володею Карнауховим, від якого я дізнався, що Ви проїхали в Ялту. Не можу Вам переповісти, як я страшенно був опечалений тим, що не побачився з Вами. «Маня буде дуже шкодувати», - сказав Володя.
…Повірте ж мені, що Ви для мене завжди були тією ясною «зірочкою» на українській сцені, якою Вас назвав Н.Н.Каразін колись за дружньою вечерею у квартирі вашого покійного брата Явтуха, мого незабутнього, дорогого друга.
Вірте, що всі малоприємні й печальні чутки про Ваше гірке життя-буття, які доходили до мене, яких я намагався не слухати, від яких затикав вуха і тікав, щоб не дослухувати до кінця, - лягали кривавим болем на мій мозок і на мою душу. Клянусь, мені тоді здавалось, що ось-ось у Вас наболить до неймовірного і Ви крикнете «Марко Лукичу, рятуйте мене!» - і я ні хвилину не задумався б і кинувся б Вас рятувати. Так, знали б Ви мене, Ви б крикнули. Жорстокі егоїсти, подлі експлуататори, нахабні промисловці вбивали, систематично вбивали Ваш талант! Я ж тільки спостерігав з тяжким почуттям, з безконечним сумом і тугою всю цю ГРУ. У Вас я завжди уособлював всю мою любиму Україну і ніколи ні одної з артисток я не поставив навіть на перший підніжок того п’єдесталу, на якому Ви завжди стояли у моїх мріях... В душі Ви були для мене: Дузе, Беланчіоллі, Сарра Бернар – Ви були для мене вся Україна.
Оповідання власника готелю «Золотой якорь» в Орлі про Ваше розходження з Миколою (Садовським) і про приїзд з цього приводу Вашого покійного брата з Петербурга довело мене до того, що я пролежав усю ніч з відкритими очима…
Отже, Ви чудово зробили, що нарешті залишилися самітньою, знаю, що Вам це багато і дорого коштує, та, бог дасть, все потрошку поправиться і прийде в норму: Ви ще не старі, поздоровшаєте тільки й легко буде наздогнати втрачене. Бажаю Вам від душі одужати, піднести духа й знову завоювати те високе становище, на якому Ви лише достойні бути і з якого Вас зштовхували брудними руками нахаби й негідники. Вірте, що я тільки порадуюсь Вашому відродженню.
Щиро відданий Вам [b][i]Марко Кропивницький.
9 квітня 1898 року.[/i]
[/b]
[b]УРСР. Наркомосвіти.
Державний Драматичний Театр імени М. Заньковецької. [/b]
Вельмиповажна Марія Костянтинівна!
Вітаємо Вас з сьомою річницею існування нашого театру й з початком сезону 1928/1929 рр.
Одночасно повідомляємо Вас, що в порозумінні з Народним Комісаріатом Освіти Ви, яко патронеса нашого театру, зараховуєтесь до його складу почесною актрисою.
Сердечно просимо Вас не відмовити нам в цьому глибокому бажанні мати серед наших імен Ваше почесне та поважане для нас ім’я.
Перебуваємо з щирим побажанням всього найкращого, а голівне, здоров’я.
За дорученням театру
[b][i]Директор (підпис)
16/ІХ 1928 р. №7/4
М.Луганськ
Донбас[/i]
[/b]
[i]На фото: Марія Заньковецька з братом Євтухієм Адасовським, 90-і роки ХІХ ст.[/i]
ДАЛІ БУДЕ.
[i]За машинописом сімейного архіву:[b] Дмитро Николишин. Марія Заньковецька (Матеріали). – Львів,1947.
[/i][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762588
Рубрика: Нарис
дата надходження 27.11.2017
автор: Сіроманка