02. 12. 17

2.12.17
     Вчора  я  прокинулась  напів  мертва.  Нестача  сну  викликає  у  тілі  слабкість  і  наче  легке  оніміння.  Якби  я  таки  взяла  у  Толіка  амфетамін,  прокинутись  було  б  простіше.  Але  мене  зупиняє  те,  що  я  добре  знаю,  які  наслідки  мене  б  тоді  чекали  –  ефект  бога  згодом  закінчився  б,  і  почався  б  дикий  відходняк,  який  разів  у  20  сильніше  того,  коли  мене  ламає,  плюс  супроводжується  агресією,  депресією,  параноєю,  а  якщо  потім  знову  ж  таки  не  заснути,  то  все  це  в  рази  посилюється  аж  до  нестерпності.  Зате  на  відходняках  я  писала  класні  вірші...  Проте  я  довго  зловживала  наркотиками  і  зараз  у  мене  болить  серце.  Якщо  його  ще  й  розігнати  фєном,  то  можна  одного  ранку  не  прокинутись.  Моментами  саме  цього  мені  і  хотілось.  Просто  більше  не  прокинутись.
     До  слова,  на  ранок  біль  не  минув,  але  був  уже  не  таким  сильним.  Я  зібралась  і  пішла  на  22  пижик.  Я  завжди  йду  на  22  –  його  десь  купили  в  Німеччині,  списаний,  і  він  є  великий  і  комфортний.  Хріновим  було  те,  що  через  ранкові  затори  швидше  ніж  за  пів  години  з  Каскаду  до  центру  не  доберешся.  
   В  універі  усі  обговорювали  Оксанин  виступ.  «Боже,  чого  це  сказала  вона,  а  встидно  мені?»  «Ну  але  нащо  таке  дурне  говорити?  Вона  на  минулих  зустрічах  тоже  постійно  тупила.»  Пара  почалась  і  минала  неймовірно  нудно  –  то  були  Міжнародні  відносини  і  світова  політика.  Гаврилишин  монотонним  голосом  щось  бубнів.
-  Я  вже  пів  року  слухаю  про  СРСР  і  комунізм...  –  незадоволено  шептіла  Оксана.
-  ...  чого  ми  не  розгладаємо  США  і  НАТО?  –  додала  я.
     Ми  продовжували  про  щось  теревенити,  а  потім  я  взагалі  вийшла  на  пів  пари  і  сиділа  на  сходах.
     Хоча  Ксюха  і  лицемірна,  і  туповата  моментами,  проте  ми  з  нею  любили  сидіти  разом  і  мацати  одна  одну  за  груди.  Або  за  ноги.  Або  вище.  Це  була  третя  дівчина,  з  якою  я  переспала.  Інші  здогадувались  про  наші  двіжухи,  і  завжди  косо  на  нас  споглядали.  
     Потім  була  німецька.  Вітя  прийшов.  Шок!  Вітя  прийшов  на  пари!  Але  він  був  не  в  моїй  підгрупі,  тому  я  поржала  з  нього  і  сказала,  щоб  ішов  у  компютерний.  
     Мені  подобається  вчити  німецьку,  а  ще  більше  мені  подобається  викладачка  німецької.  То  була  молода  дівчина  десь  до  25  років,  яка  після  закінчення  пішла  викладати.  Вона  наче  не  була  якоюсь  неймовірною  красунею,  проте  мене  вабив  її  погляд  і  дупа.  Коли  вона  поверталась  до  нас  спиною  і  записувала  щось  на  дошці,    я  втрачала  суть  заняття  –  я  бачила  лише  її  дупу,  і  уявляла  як  би  цілувала  її  в  шию  і  пестила.  Іноді  вона  одягала  червону  кофтину  і  чорний  чокер  на  шию  –  це  виглядає  мега  сексуально,  і  коли  вона  так  одягнена,  всю  пару  в  мене  в  голові  далеко  не  німецька  мова,  а  скоріше,  німецькі  порно  фільми.  Лесбійські.  Проте  німецьку  вчила  я  добре.  
     Після  німецької  ми  чекали  коли  звільниться  аудиторія  для  семінару.  Зайшли  в  аудиторію  навпроти.  Там  продовжилась  тема  Оксаниного  геніального  запитання  Клімкіну.  
     В  аудиторію,  на  яку  ми  чекали,  зайшов  Гурак.  Я  стала  на  дверях  і  пильно  дивилась  на  нього,  намагаючись  почути  його  голос.  Говоривши  про  щось  кілька  хвилин,  він  вийшов,  і  побачив  мене.  Наші  погляди  зустрілись.  Хоч  я  і  близорука,  але  завжди  бачу  коли  і  як  він  дивиться  на  мене.  Ми  ніколи  не  могли  просто  пройти  повз    –  у  всякому  разі  ми  проводили  одне  одного  довгим  поглядом.  
-  Добрий  день.  –  звернувся  до  мене  Гурак.
-  Добрий  день...
   Він  побачив,  що  ми  в  аудиторії  навпроти,  і  зайшов  до  нас.  Я  не  сходила  з  дверей.  Він  зупинився  прямо  біля  мене,  але  став  боком.
- Хто  тут  учора  задавав  питання  пану  Клімкіну?
- Ну,  я  задавала.
   Він  повернув  голову  і  стрілив  своїми  голубими  очима  на  мене.  
- Вчора  сталася  не  дуже  гарна  ситуація,  ми  обговорювали  це  на  кафедрі,  я  зайду  до  вас  на  парі,  нам  треба  поговорити.  
   Він  вийшов  з  аудиторії,  поки  я  проводила  його  поглядом  і  ловила  мить,  коли  можна  було  розгледіти  його  найчіткіше.  Чомусь  я  так  неймовірно  захоплююсь  цим  чоловіком,  і  хоч  я  розумію,  що  я  скоро  одружусь,  і  він  заміжній,  мені  страшно  хочеться  хоча  б  торкнутись  його.
   Мене  завжди  сповнює  якась  ейфорія,  коли  я  його  бачу.  Я  ніби  втрачаю  контроль  і  вздовж  по  хребту  відчуваю  якесь  тепло.  Хочеться,  щоб  і  він  відчував  те  саме.  Хоча  щодо  його  почуттів,    тут  треба  ще  розібрабратися.  
- Ооо,  Оксані  зараз  будуть  виписувати.  –  гукнув  хтось  у  аудиторії.  
   Ми  зайшли  нарешті  у  потрібну  нам  аудиторію.  Почалась  пара.  До  нас  знову  помилково  зайшов  Вітя.  Я  вибігла  за  ним.
- Потіряшка,  ти  знаєш  де  в  тебе  пара?  Ви  зараз  контрольну  пишете.
- Да,  да,  вже  знаю...
- Як  ти?
- Та  нормально...
- Ти  шо,  обдолбаний?
- Та  нє,  ти  шо  гониш...я    тверезий.  Ну  хіба  під  транками.
- У  тебе  зіниці  на  ціле  око.  У  мене  тоже  могли  такі  бути  –  Толік  фуку  пропонував.
- І  шо  він?
- Так  я  ж  зморозилась...
     За  час  цієї  короткої  розмови  я  не  зводила  з  Віті  очей.  Я  вже  так  давно  не  бачила  його  обличчя.  Мало  того,  що  він  не  ходить  в  універ,  то  коли  я  приходжу  до  нього  на  хату,  Діма  кидає  в  мене  ключами,  а  Вітя  ні  на  мить  не  відривається  від  Доти.  Як  можна  стільки  задротити?..
     Він  надзвичайно  милий.  У  нього  дуже  симпатичні  риси  обличчя,  і  також,  як  у  Гурака,  голубі  очі.  Незважаючи  на  те,  що  він  натворив  минулого  року,  я  продовжую  бути  емоційно  привязаною  до  нього.  В  той  момент  я  навіть  не  думала  толком  про  що  ми  говорим.  Я  дивилась  на  його  темно  червоні  губи  і  дуже  хотіла  поцілувати,  або  хоча  б  обняти.  Але  я  стрималась  –  може,  йому  було  б  приємно,  але  хай  не  думає,  що  я  привязана  до  нього  аж  настільки...  Хоча  йому  байдуже.  Скоріш  за  все.
     Я  повернулась  в  аудиторію.  Буквально  за  2  хвилини  до  нас  зайшов  Гурак.  Я  спеціально  сіла  в  першому  ряді,  щоб  моя  близорукість  не  завадила  мені  любуватися  цим  прекрасним  чоловіком.
-  Марина,  так  говорити  не  можна.  –  з  повчальною  інтонацією  сказав  Гурак,  як  вчитель  у  школі.
-  ...вона  не  Марина,  а  Оксана.  –  поправила  я.
   Мене  тішило,  що  він  не  памятає  її  імені.  Ще  більше  мене  тішило,  що  він  точно  не  забуде  мого.
-  Ваше  питання  було  занадто  різким...  Ви  могли  сказати,  що  рівень  обговорбваних  питань  не  відповідає  рівню  зустрічі...  Не  всі  люди  мають  змогу  бути  освіченими...  Бути  толерантними  і  добирати  слова...  Таке  в  жодному  разі  не  повинно  більше  повторитися...  –  Гурак  майстерно  вишивав  словами,  виписуючи  Оксані  моралі.  Але  робив  це  так,  як  уміє  лише  він  –  спокійно,  мудро,  з  властивими  йому  манерами  і  неймовірно  вишуканим  мовленням.  
     В  той  момент  я  розтанула  в  посмішці  і  звела  руки  докупи,  й  голосно  зітхнула.  «Боже...який  чоловік.»  Він  це  побачив,  і  ненавмисне  посміхнувся,  не  перестаючи  виписувати  Оксані  культурних  люлєй.  
       Після  пар  я  зустрілась  з  хлопцем,  в  якого  день  був  не  надто  хороший.  До  слова,  я  майже  не  спала  і  біль  не  вщух  –  тому  мій  день  був  також  не  суцільним  щастям.  Я  намагалась  якось  його  підтримувати  і  розраджувати.  Останньою  каплею  стало  довге  очікування  замовлення  в  ресторані  –  а  ми  були  дуже  голодні.  Додому  ми  їхали  без  настрою.  Особливо  він.  Всю  дорогу  харився  і  бормотів  щось  собі  під  ніс,  ненавидів  усе  і  усіх.  
- Чооорт,  ще  у  магазин  їхати...Сукаа...  –  скиглив  він.
- Ти  можеш  не  їхати  в  магазин.
   Але  ми  таки  поїхали.  Мовчки.  Він  купив  солодощів  і  гримнув  дверима  авто.  Доїхали  ми  все  ще  мовчки.  
   Вдома  коли  він  роззувався,  то  не  міг  зняти  черевика  швидко,  і  це  вже  його  так  вибісило,  що  він  захерачив  тим  черевиком  об  стіну  з  усієї  злості.  
- Що  є  з  тобою?  –  налякано  запитала  я.  Але  він  кудись  націлено  хотів  піти.  –  Стій!
   Я  міцно  обійняла  його.  Кілька  секунд  я  трималася,  але  не  змогла  більше  і  розплакалась.  
-  Ти  налякав  мене...  –  схлипувала  я.  
   До  нього  очевидно  дійшло,  що  він  зробив.  Не  прикольне  відчуття,  коли  намагаєшся  цілий  час  відволікти  людину  від  поганого,  але  в  результаті  ще  й  від  цього  страждаєш.  
- Вибач...  –  тихо  мовив  він.
   Це  вже  не  перша  ситуація,  коли  він  з  нервів  чимось  херачить  об  стінку.  Останній  раз  він  розбив  пульт,  бо  той  глючив  і  не  переключав  канали.  Головна  відмінність  між  нами  в  тому,  що  я  пропускаю  все  крізь  себе  і  в  кінці  кінців  стараюсь  бачити  хоч  щось  хороше,  але  у  складних  ситуаціях  я  зриваюсь.  Він  –  навпаки,  у  труднощах  спокійний  і  розмірений,  а  в  повсякденній  рутині  доволі  нервовий.  Найстрашніше  для  мене  тільки  те,  що,  можливо,  одного  дня  він  захерачить  об  стінкою  мною...  а  раптом?  
   Мені  було  дуже  зле.  Я  в  сльозах  гладила  його  кота,  він  пішов  мити  руки,  потім  на  кухню.  Я  якось  прийшла  до  себе,  і  рада  була  бачити,  що  після  моїх  сліз  його  попустило  і  він  був  уже  спокійним.  
     Піднявшись  на  верх  я  зразу  сходу  накурилась.  Нарешті  мені  добре.  Нарешті  нічого  не  болить.  Нарешті  можна  просто  розслабитись.  
     Коли  я  накурена  я  люблю  себе  засуджувати.  Засуджувати  за  якісь  вчинки  чи  почуття.  Але  я  думала  про  Гурака.  Якщо  я  накурена  думаю  про  нього,  і  не  засуджую  себе,  то  видно  я  дуже  сильно  люблю  цього  чоловіка.  Я  написала  йому  анонімно,  вкотре.
«Завжди  дивуюся  вашому  вмінню  говорити  про  речі  такою  дібраною  лексикою.  Це  як  музика.»
   Я  знала,  що  він  не  відповість,  але  знала,  що  він  зрозуміє,  хто  йому  написав.  Після  цього  мене  накрило  якоюсь  хвилею  емпатії,  і  я  почала  писати  йому  далі.
«Останнім  часом  ви  майже  щоночі  снитесь  мені.  Я  до  нестями  вас  люб...»  -  я  так  і  не  дописала.  Я  була  дуже  обкурена  і  просто  залипла.  Коли  я  роздуплилась,  то  побачила,  що  не  дописала,  і  коли  зрозуміла  що  я  таке  пишу,  то  швидко  стерла.
«Всьо  нормально»  -  подумки  сказала  про  себе.
   Але  тоді  мені  збрело  в  голову  написати  щось  Девіду.  Девід  це  волонтер  з  США,  який  вів  у  нас  спецкурс  про  медіа  грамотність.  Він  не  подобається  мені  як  чоловік,  але  я  взяла,  і  написала  йому.  «I  love  you».  По  мені  пробіглись  мурашки.
     Мені  час  від  часу  потрібні  якісь  дурні  вчинки,  щоб  почуватися  живою.  Від  тоді,  як  я  завязала  з  амфетаміном  (ну  і  з  іншою  хімією),  мені  надто  не  вистачає  якихось  емоційних  вражень,  які  я  компенсую  всебічним  фліртом  до  викладачів.  Конкретно  до  Гурака  і  німкені.  А  тепер  прийдеться  вести  інтрижки  і  з  Девідом.  Хай  буде  так  –  то  кінець  семестру,  все  вщухне  після  канікул.  А  поки  –  двіжуєм.  


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763642
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2017
автор: Ebola