Ти ж бо – мій GPS-навігатор.
Як без тебе б цей світ спохмурнів!
Ти... що хочеш собі навигадуй –
та не треба інакших мені.
І не треба, щоб інші дивились,
як я плачу до себе й сміюсь,
споминаючи вигини вилиць
і якусь позаземність твою...
Може б усмішку вдавано витис
на зізнання страшне: «Ти – лиш друг...»
Та дивитись, дивитись, дивитись
в сині очі б, як в чорну діру!
Чи подібну глибінь ще зустріну,
перебабравши тисячі літ?
А як ні – то котитися б з рінню
упереміж, або на чолі!
Силоміць, знаю, милим не стати...
Хай з розпуки заплаче нам блюз.
Тільки знай: найцінніший мій статок –
нерозділене, зблякле «люблю!»...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763774
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.12.2017
автор: Олександр Обрій