Ти пропонуєш золоту клітину,
Наче оазис десь серед зими.
Ти вміло з слів плетеш знов павутину,
Мрійливо вимальовуєш світи.
Я слухаю про легкість закордону,
Про те як гарно там на чужині…
Про радість у житті якусь бездонну,
Про щастя, що сховалось в глибині…
Я слухаю про сонце і про море.
Про те, що в Україні просто жах,
Про те, що тут суспільство зовсім хворе,
А там… Не передати те в словах!...
Я слухаю і думаю про себе:
Хто я тобі? І в чому хитрість та?
А потім так запитую у тебе:
Насправді чи клітина золота?..
І знищуються образи казкові
Коли питання задаю прямі
І з’єдную слова десь випадкові
В картину справжності, заховану в пітьмі…
Все дуже просто: Я – твоя коханка,
Розвага десь на років може два.
Така у тебе зараз забаганка,
Для того ці прекраснії слова…
А потім що? Та начебто нічого.
Примарність мрій, незрозумілий шлях,
Життя скалічене так якось випадково
І ми десь там на різних кораблях…
Ти все пропонував мені клітину
Яку ти Волею моєю називав.
Вміло із слів плів знову павутину
І безкінечність світу дарував…
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763889
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.12.2017
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко