Цілі епохи та ери –
лиш напівпрозорі химерні фантоми,
що кометами пронизують вічність,
шугають пітьмою, мов гонщики,
в споконвічному ралі:
з небуття – в небуття,
з позачасся – в нове позачасся.
Та з усіх невмирущий лиш він –
домінантний ген,
який, долаючи усі рецесивні,
змінює тіла, покоління, народи,
континенти і навіть планети,
висотуючи з них всі поживні соки,
мов омела біла –
зі стовбурів листяних дерев.
Вічний ген, наче вірус,
лишає по собі
самі вичахлі, струхлі, німі кістяки,
обрікаючи їх на тривке
розкладання
на паркому осонні осені.
Полишаючи ж –
спокійнісінько мчить собі далі.
Мрію всякчас,
щоби ген мого племені
вповні зужив тіло моє,
вичавив усе, до останньої краплі,
мов тюбик зубної пасти.
Згодом,
ледь чутний поземок
розвіє усі мої муки і радощі
понад чубами
замислених нив і степів
спохмурнілого Дикого Поля...
© Сашко Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765001
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 09.12.2017
автор: Олександр Обрій