Дедалі все частіші перебої в матриці Митця,
Пікселі пошкоджені давно, не те екстраполюють:
То заграють світлом банкомата на лиці мерця,
Що усе життя лише на грошовий екстракт полює,
То осяють замки феодалів з ферумо-бетону
Променями лагідного сонця на зорі світанку
З наміром торкнутися духовної сфери планктону
Офісів, (бодай одним фотоном) їх мертвих останків.
Вже на пережовклих тротуарах грудня клей біліє,
Липне на підошви тих святош, що сунуть до святинь,
По-біблійному проходять повз «Діагноз: лейкемія!
Прошу допомоги!», йдуть молитись за свої світи.
Сіруватий погляд з-попід тонування джипа блисне
Змінить подив водія від незаможних перехожих
На насмішку злодія, - гаманець міцніше стисне,
Щоб, бува, не схуд від виконання заповідей Божих.
Сонце сходить вище, лиже шиби запустілих вишів,
Заливає ніші стелажів, аудиторій, залів,
Де вже не граніт, а сир їдять запліснявілий миші
І блищить на жовтому від гордості герба металі.
Світло пробиває наскрізь вікна велетів бетонних,
Відганяє сни, дірявить кулями гардин каркаси,
Вічне і живе та на відміну від пітьми – невтомне
Може доторкнутися й осяяти картину в нас…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765404
Рубрика: Міська (урбаністична) поезія
дата надходження 11.12.2017
автор: Віктор Ковач