Промокле місто дивиться у очі,
нашіптує інтимне щось, своє.
А дощ іще почався проти ночі,
не слухає нікого, тільки ллє.
Йому б свої наповнити канони,
і віднайти в усьому свій ліміт.
Стоять старі будівлі, як матрони,
задумано вдивляючись у світ.
Їм добре знана марність умовляння,
їх не хотіли вчути теж колись.
На мокре листя скапує світання,
проз хмари темні щупаючи вись.
По сонних вікнах котяться краплини,
а в кожній - наче тисяча надій,
що хтось колись зігріє серце зимне
на перехресті доль, життя, стихій.
13.12.17 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765785
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.12.2017
автор: Леся Геник