[b]Буко́ліка[/b] [i](англ. idyl, bucolic, pastoral, франц. bucohque, idylle, нім. Idylle, польс. sielanka, від грец. bukolikos – пастушачий)[/i] — жанр античної пасторальної поезії у вигляді монологів та діалогів, у яких змальовувалося вільне, безтурботне, щасливе життя на селі.
Буколіка започаткована в Елладі Теокрітом (III ст. до н.е.), який спирався на міфічне уявлення пастуших та мисливських народів про вмирання та воскресіння бога (культ Адоніса), про сицилійського пастуха Дафніса, автора перших пастуших пісень. Сюжет про Дафніса і Хлою став основою роману «Дафніс і Хлоя» Лонга, вплинувши на новоєвропейську пастораль.
Для неї характерний дактилічний гекзаметр з обов’язковою другою цезурою (після четвертої стопи) і спондеем (у п’ятій), на противагу гекзаметру епосу. Антична буколіка могла мати вигляд наративу або діалогу. Персонажі зазвичай вдавалися до агону на тлі погідного південного краєвиду — амебейного співу, коли другий герой мусив розвинути тему, порушену першим. Теокріт створював або реалістичні образки з характерним для них місцевим колоритом, або літературну забаву із прихованою суспільно-побутовою проблематикою. Таким, зокрема, є його твір «Рибалки», в якому Ольпіс та Асфілон намагаються з’ясувати зміст химерного сновидіння, яке бачив Асфілон. Сутність жанру була виражена поетом у вірші:
Друже, награй мені щось, ради Муз.
на флейті подвійній,
Радо з тобою і я, взявши пекиду свою.
Струни рукою торкну,
і Дафніс-пастух на сопілці,
Склеєній воском,
також пісню почне чарівну
Станемо в тіні розлогого дуба позаду печери,
І стрепенеться нараз Пан-козопас уві сні
(переклад А. Содомори)
Увага до буколіки посилилася в добу передренесансу та Ренесансу, передусім в Італії (Данте Аліг’єрі, Ф. Петрарка, Т. Тассо, Я. Саннадзаро та ін.), у Франції (П. Ронсар та ін.), де вона збагатилася нараційними і драматичними елементами, в Англії (Ф. Сідней, Е. Спенсер), у Польщі (Я. Кохановський, А. Збилітовський). Персонажі, перевдягнені в пастуші костюми, брали участь у подіях, що відповідали новому місцю і часу, вели бесіду про злободенні явища у формі пастушої пісні, ліричної сповіді, панегірика чи моралізації. Така специфіка буколіки зумовила легкість її використання у театральних постановках. Класицизм стилізував жанр, пристосував його до палацових смаків (А. Нарушевич), період рококо зумовив появу еротичних настроїв (Я. Шимановський), представники сентименталізму зображували людину рефлексійну, схильну до ліризму, додавали до теократичної традиції місцеві та простолюдні ознаки (С. Гесснер, Ф. Наринський, Ф. Д. Князнін).
Відлуння буколічних мотивів спостерігається і в українській поезії XVIII ст., зокрема у творчості Григорія Сковороди («О селянський милий, любий мій покою »). До різновидів буколіки належать пастораль, еклога, ідилія тощо, наявні у доробку багатьох ліриків. Особливої уваги буколіці надавали «неокласики» (М. Зеров, М. Рильський та ін.). Цікаві приклади буколіки лишив у своїй поетичній спадщині В. Мисик:
Що ж, запрягай корівок, Трохиме,
пора вирушати!
Хмар порідшало, тільки
на грецькому темно ще
Як же всім ці дощі увірились!
Стерні давно потонули
В буйній отаві Над шандрою
бджоли дзвенять на осонні
Копи давно посіріли й приплюскли,
зерно проростає —
Важко й навильник тепер од землі одірвати!
А потім довго-довго корови везуть
невисоку гарбичку
До слободи, що далеко темніє садками […]
Джерело: Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.1 / Авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — К : ВЦ «Академія», 2007. — С. 149 (Енциклопедія ерудита)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765943
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.12.2017
автор: Теоретик