[i]Проростай, проростай, наче глиняні квіти
Проростай – упивайся, вода жива
Розквітає, мов ватра. Ах! Не зітліти б
у життя грозі, ніби вільний птах
Істина скоро буде горіти
у моїх словах
у твоїх словах[/i]
Людина – це ти.
А ти – людина. І не тільки тому, що ти живий, чи тому, що ти ходиш, чи тому, що ти п’єш і їси, чи тому, що ти дихаєш і вдихаєш з повітрям цілий світ. Ти людина, бо ти це ти.
Істина – це людина.
Але не та людина, яка – ти. Не та, яка ходить, дихає, їсть і п’є, не та, яка дихає і вдихає з повітрям цілий світ. Навіть не та людина, якою ти був, не та, якою є і не та, якою станеш. Бо то все тілесне. То все таке важке і тривожне, таке липке і огидно-солодке, таке солоне, таке, з присмаком заліза на губах, яким, можливо, достатньо буде слова, сказаного пошепки, або просто краплини води, не живої, а тої звичайної з криниць чи з хмар, байдуже. То все – скло небес змішане з земною слиною. Нащо ж ти тоді людина, якщо ти ходиш, п’єш, їси і дихаєш, і вдихаєш з повітрям цілий світ, але це не робить тебе тією людиною, яка людина насправді, це робить тебе матеріалом. А от яким матеріалом ти станеш – вибирати уже тобі.
До прикладу, ти скажеш: «Я – кришталь». І тоді ти прозорий і дзвениш тонко і ясно, і тобі підспівує очерет, який десь там, десь далеко гнеться від вітру, але співає з тобою, бо він – очерет. Такий він є.
Ти скажеш: «Я – очерет». І я скажу тобі: «То співай! Такий ти є!». А ти мовчатимеш, коло своєї води, чистої чи не дуже, тієї, що скло небес або тієї, що слина землі, байдуже, бо вода не сколихне тебе, як вітер. Він скрипаль, у нього невидимі смички, а у тебе видимі струни і тонкий голос, наче хор сліпих дітей простягає свої очі до неба, аби зачерпнути там трохи світла, але воно ллється, бризкає пучками, зривається шепотінням у ре-мінорі з їхніх маленьких вуст прямо тобі у вуха, у ті, які є у тебе-матеріалу, хоча очерет і не має вух. Бо такий він є.
«Бо вода – це я! – скажеш ти, стукнеш ногою об поріг уявної хатини і вона задзвенить, мов кришталь, набере трохи світла і скла небес і бризне тобі у вуха. – Я – вода! Вода!». Але вода – це течія. Вода – це бруд і слина, і трохи небесного скла. Зовсім трохи. Його багато не треба. Від нього вода танцює і піниться, стрибає, підкидаючи здивованих рибин, які живуть у мулі земному, трохи над собою, також зовсім трохи. Бо вони не можуть ходити і дихати, вдихаючи з повітрям цілий світ, як ти. Вони просто живуть і інколи вода підносить їх, наче сріблисті цебра, набрати трохи світла в небес. Ти думаєш, як насправді зорі видно в воді? Вони не плигають з насиджених орбіт, а планети не спорхують, мов з гілок невидимого дерева-деміурга, ні. То все вода, яка зачерпує світло рибинами, наче цебрами. Така вона є.
Ти скажеш: «Я – алмаз!», – і запишаєшся. Бо алмази тверді і красиві, вони ловлять бризки світла і народжують ще сотні таких бризок, а ті – скачуть стінами уявної хатини, наче табуни зайців чи овець, серед яких абсолютно точно ховається щонайменше один бешкетний баранчик. І ти думаєш: «От би хтось зробив йому коробочку, в якій він житиме. І цей хтось би випускав його пастися і баранець їв би баобаби, такі ж бешкетні, як і він сам. Хоч би він не став від того ще бешкетнішим.» Та вернімося до того, ким ти є. Ти алмаз? А ти знав, що алмази, хоча й тверді і красиві – нагі і самотні насправді. З них здувають сотні шарів, сотні разів їх спилюють тоненькими зубчиками, що колись також були алмазами. І вони співають тобі, зірваними голосами на сотні тисяч тонів, це тобі не зорі-дзвіночки. Їхні голоси такі, бо вони плакали, а не сміялися. Після того, як їх розділи до граней – вони купаються у зеленавому морі, щоби бути не лише твердими, але й красивими. І тоді вони не співають. І не сміються. Вони стоять собі самотньо, пускаючи отари овець на стіни чиєїсь хатини, бо вони чекають, коли їх одягнуть в золоті кайдани. А потім прикривають свою наготу, але її все одно видно, бо вона і є красою. І тоді алмази зовні красиві й тверді – а всередині прозорі. Бо вони – сльози землі.
Ти подивишся на мене з осудом, але невпевненим, бо ти точно не алмаз, ти – не сльоза землі, бо тобі й своїх сліз вистарчає вдосталь. Солоних, мов океан, але тоненьких, наче маленькі річки, які прокладають собі шлях із твоїх очей по дюнах щік, а потім в улоговину кутика твоїх вуст, щоби ти зрозумів, що світ, який ти вдихнув разом із повітрям – все ще в тобі. Все ще ти. Бо ти і є цілий світ. Ти – матеріал, з якого він постав, матеріал, яким він є, матеріал, яким він переродиться, коли помре. Але він не помре, бо він – це ти, а ти – це він. Бо такий він є.
«То я – пил?» – запитаєш ти. Але ти знаєш, що ти – не пил. Бо пил – той світ, який ти вдихаєш кожного разу з повітрям. Пил – це майбутнє і минуле, але не теперішнє, не сьогодення, не ти. Пил – те, чим ти можеш стати і станеш. Коли прийде час. Але сьогодні – ти не пил. Ти – дещо більше. Щось таке, у що провалюються твої ноги в негоду, а потім ти витягуєш їх, ноги, і бачиш, що черевики твої, мов паростки, вп’ялися в землю і черпають з калюжі скло небес. А воно ще падає і падає, зовсім скоро твої черевики перетворюються з пуп’янків на старі розбухлі від віку цебра, в яких опівночі купатимуться зорі, а ще пізніше – сотні тисяч дзвоників, а ще пізніше – співатиме очерет, який проросте на просяклому слиною землі ґрунті, що вітер накидав у них, аби його нова скрипка чи віолончель росла міцною і сильною. І співала на тон нижче від голосу кришталю.
«Я глина!» – здогадаєшся ти і, можливо, сплеснеш руками, дивуючись своїй здогадці. А й справді, глина! Ти глина, бо ти – живеш і ходиш, і їси, і п’єш, і дихаєш, вдихаючи з повітрям цілий світ. Так і вона живе, дихає, залишаючи бульбашки на поверхні, ходить, коли скло небес ранить її м’яке лоно, просочується в нього і переносить її за сотні миль звідси, можливо, навіть в пустелю, над якою літають необачні пілоти, такі необачні, що ненароком відкривають у собі саме ту людину, яке є істиною. Але ти – не пілот. Ти глина. Глина, як і ти, п’є скло небес і їсть. Ось глянь, там, за вікном уявної хатини, твої черевики, в яких вітер вирощує свою скрипку або віолончель, або і те, і те разом узяті, їсть глина. Так, вона їсть, залишає собі частинку світу, в якому ти побував уже не раз і не два.
Так і ти, збираєш, залишаєш собі світ з кожним подихом, накопичуєш його в кишенях, на полицях, у шухлядах, серед старих запилюжених книг, у альвеолах своїх легень, поки того світу не стає забагато тобі, забагато, бо життя коротке, а все довкола безмежне і неосяжне, а світ, як та троянда, яка тримається за тебе і просить тебе залишатися тут, тримати її від скляним ковпаком, не пускати до неї бешкетників-баранців чи, ще гірше, корені баобабів. Баобаби не бешкетники. Вони просто…ростуть? А ти не баобаб. Ти не можеш просто рости і знищувати примхливі рози, а потім тебе знищуватимуть бешкетні баранці. Ні. Ти не можеш.
От ти ступаєш на поріг і світ лисом стриває до твоїх ніг, на яких уже немає черевиків, бо у них вітер вирощує свою скрипку чи віолончель. Цей світ хитрий і, на перший погляд, м’який. Він ластиться до твоїх рук, торкається їх теплим вологим носом, яким з фирканням видихає із себе пил минулого і майбутнього. Світ-лис приручає тебе, як ти приручаєш його. Але ти не піддаєшся його м’якості, бо знаєш, він, як і троянда, має зуби та кігті, і ти б крикнув, якби міг: «Ні! Я Моххамед бен Лавсін!», але це не твоє ім’я і ти не пас отари овець (навіть ті, які пускають нагі алмази на стінах уявної хатини) там далеко, на полях Марракешу, де неподалік рожеві хатки, і де тебе могла би чекати твоя дружина. Але це не ти. Ти тут і Лис ластиться до твоїх долонь, оранжевий, неначе сонце, що сходить над оазою в пустелі, а глина поїдає твої черевики і все чекає, коли ти вийдеш нарешті зі свого сховку, де тебе не вжалить жодна оса, де не зранить ніхто, такий як ти.
Але ти вагаєшся.
Глина теж. Вона нетривка, м’яка, вона має лоно, але не має ні форми, ні якості. Лише голод і спрагу за вправністю твоїх рук, які метаються туди-сюди, крутять гончарський круг, роблять у безформному жмутку виямку, яка зовсім скоро стане чимось набагато більшим, ніж просто матеріал.
Лис в’ється коло твоїх ніг, гріє їх, коли сидіти в уявній хатині стає занадто холодно, а ти ще не розпалив вогонь. І лис стає твоїм вогнем. Лагідним і м’яким, хоча й має кігті і гострі зуби. І ти віриш йому, бо він приручив тебе і приручився до тебе, твій маленький сонячний світ, хитрий, по-своєму.
Ти сидиш і вмастишся глиною, руки уже по лікоть, але думати стає легше, світліше. Минає задуха, а залишається тільки повітря, бо світ осідає на дно глечика, що крутиться між твоїми пальцями, такий холодний і приємний на дотик. Він ще трохи кривий, бо ти лише вчишся, ти не знаєш, як краще б то його зробити, аби вдався хороший глечик, але з часом, жмуток за жмутком, ти все вправніше володієш своїми пальцями, глина слухається тебе, бо ти чуєш як вона співає в твоїх руках і тулиться до них, ніжна і погідна.
Час до часу ти виглядаєш у вікно, чи ще не з’їдені твої черевики, але вони стоять собі вкорінилися уже, як ті баобаби, але росте у них очерет, видимі струни невидимого скрипаля.
Лис уже відчуває швидку розлуку і докірливо дивиться як ти майструєш собі, а коли підходиш запалити вогонь у печі – кладе голову на лапи і мовчить. Він знає, що так треба. Бо він такий є. Не такий, як сотні тисяч інших лисів. Бо ти – не такий як сотні тисяч інших людей. Ти – це все ще ти, але ти вже дуже і дуже близько.
І от твій глек стигне на столі, трохи пригорілий з одного боку, але красивий – з іншого, а ти шукаєш барви, які стали би його одежею. І лис приносить тобі всю палітру небес, де далеко-далеко, сміється самотня троянда, а король володіє планетами,а ліхтарник – запалює свій ліхтар і, можливо, його світло кидає промені на документи, під якими поховано стіл і людину, чи скаче з пляшки на пляшку, під якими сховано пляшку і людину, там далеко, де географ чекає чи то на тебе, чи то на якогось іншого хлопчика, який мав би розповісти йому щось цікаве, аби він записав, а честолюбець просто чекає когось, в кого є руки, якими той зможе возносити йому хвалу до найближчих зір.
Ти береш цю палітру і вона дзвенить мільйонами дзвоників, сміється з нас і нашої уявної оселі, підморгує тобі, ваблячи кольором троянди. Але ти береш на пензель блакитний колір. Не такий, як небо тут, на землі. Це колір маленьких квіточок, які називаються незабудки. Бо вони пам’ятають усе. І квіти шепочуть тобі, що десь там, зовсім-зовсім близько, хтось про тебе не забув. І в його очах, сірих, немов дунайська рінь, або карих, немов перестиглі черешні, або зелених, як густа соковита трава, або блакитних, як небо, що відбивається в свічаді води, в його очах живе надія і сум, порівну, наче інь та янь. Вони грають в якусь химерну гру, плигають на повіки і сповзають по щоках у кутики вуст, піднімаючи їх в ледь помітній посмішці, що ніяк не в’яжеться з тими очима. І ти все силкуєшся згадати, що ж воно таке оце щойно було. І малюєш на своєму глекові сині ластівки з черешнями-дзвониками у дзьобах. Доволі дивний орнамент. Ластівки у твоїх руках літають низько, а значить – скоро ітиме дощ. Може він навіть поміряє твої черевики.
Ти посміхаєшся і, взявши свій глек, відчиняєш двері і сонце скаче тобі прямо в очі, сміється там, перекочуючись на віях, а тоді падає у глек і дзвенить, немов золотий п’ятак. Скло небес кришталево чисте злітається на цей дзвін і ось уже у твоїх руках повна чаша води. Бракує зовсім трішки, щоби вона стала живою.
Змія звивається навколо твого зап’ястя, втонулого у соковитій траві, і ти цілуєш її лискучу голову, а вона цілує тебе і теж пропадає у глекові.
І ти посміхаєшся, робиш ковток і бачиш: там усередині танцює маленька людина. І, спорожнивши глину до дна, а сам, наповнившись цією крихітною людиною, згадуєш те, про що давно забув, а тепер воно задзвеніло у тобі, немов кришталь. Очі твої – чисті. Розум твій – світлий.
І ти ступаєш за поріг, береш свої черевики в одну руку, глек – в іншу, і дивишся назад, на свою стару уявну хату, якій уже стільки років і вікна її запилюжені, а ти такий молодий!
«Агов! – кажу тобі я, – Хто ти?»
А ти посміхаєшся і йдеш. Бо такий ти є. Нарешті.
Істина – це людина, яка в тобі.
Істина – це ти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766360
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2017
автор: teo.