Розкажу вам легенду про владу Співця і любові,
Про мистецтво нетлінне – творіння земної краси,
Про жорстокість людську, що не гребує чистою кров’ю,
Про Орфеєве диво, що пам’ять вража крізь часи.
*******
Срібні струни кіфари здригалися солодко-пружно:
Син ясний Калліопи, божественний юний Орфей,
Грав мелодію серця – і гори скорялись потужні,
Й прислухалися звірі до Пісні живої людей.
У мелодії ніжній невідана сила ясніла,
Чарувала любов’ю і світлі будила чуття;
Цим божественним даром володіла Орфеєва ліра:
Срібні звуки кіфари возносили вічність життя.
Гамувалися хвилі і пестили берег ласкаво, Замовкали в гаях галасливо-тривожні птахи: Світом правила Пісня – Орфея натхненного слава, Він душею співав, ні зневаги не знав, ні пихи. І кохання не знав, аж явилась вона, Еврідіка, Юна німфа казкова – весни животворної плід, Ця любов спалахнула, як вогнище пристрасно-дике, І Орфей цілував той коханою лишений слід.
-О найніжніша трояндо дика,
Чарівна квітко, красу лелієш, Любове чиста, о Еврідіко, Живу тобою, з кохання – млію… Даруй любов свою, неповторна, - Орфея пісня гучала світом - І вкрилось цвітом каміння чорне, І серце німфи скорилось світле.
Ось побрались вони – Гіменей не спішив – їх звінчали, Та в руках не палав – лиш чадив смолоскип, Білі ніжні троянди у вінку урочистім зів’яли, Та раділи , любов’ю сповиті, серця молодих.
Не судилося смертним пізнати божественний задум: Молода Еврідіка із німфами гралась в гаю, На холодну зміюку в траві наступила – і раптом В інший світ одійшла і любов всиротила свою.
І Родопи скелясті холодні тужили за нею, Вітер вив і стогнав, хвилювавсь скаламучений Гебр, І боліла-ридала душа всиротіла Орфея: Про кохану співав він, над морем свй сум розпростер. Сам-на-сам із бідою – лиш кіфара, та жити не варто, Він благав повернутись, та звідти – нема вороття… У безмірності горя ступив у Аїдове царство, Царство тіней підземне – фінал неодмінний життя.
Тут цвітуть асфоделі і душі витають над ними: Оточили Орфея, мов сивий холодний туман… Звук кіфари лунав під склепіннями смерті сумними - Всиротілий Орфей про свою Еврідіку співав:
-О суворий Аїд, бог підземного мертвого царства, Ти спізнав почуття – Персефону кохаєш свою, Зупини невідступність і душ сиротливих митарства: Поверни Еврідіку – я дихаю нею, живу… Знов співає Орфей, гірко схлипують душі померлих, Ось вуста розтулив незворушний печальний Аїд: -Що ж, рятуй Еврідіку із царства безжального смерті, Тільки не оглядайсь: хай іде за тобою услід. Озирнешся якщо, враз утратиш свою Еврідіку, І ніколи, Орфею, повік не воскресне вона… Тінь постала бліда – взяв за руку: холодна до крику - І повів до життя, Еврідіка ж позаду ішла.
Все здавалось: здолає він смерть дивоцвітом-любов’ю, Його пісня могутня, як могутні кохання й життя, Він готовий платити за щастя гарячою кров’ю, Та не вірить, що ЗВІДТИ – нікому нема вороття.
Вів до світла її, розступалися тіні-тумани, Проминули долину, де квіти цвітуть забуття, На хисткому човні – через Стікс: - О кохана, кохана, Ти німа, крижана, чи вернеться до тебе життя?
Озирнувся, не стерпів – розкололося небо над ними, Щезло марево-тінь, шелестіло лишень: - Прощавай… Порожнечу холодну ловив він руками хисткими, І благав, і ридав, й пісню гірку розлуки співав…
І Родопи суворі для нього домівкою стали, Билась пісня Орфея між голих потрісканих скель, А з каміння німого – дуби молоді проростали, І рожеві лотоси укрили засмучений Гебр.
Знов приходили звірі послухати пісню чудову, Зашумів понад скелі зелений заквітчаний рай… Вдерлись п’яні вакханки – ніщо для них Пісня і Слово - Їм потьмарився розум, ненависть людська – через край. Закидали камінням – і кров дорога струмувала, Обірвалася Пісня – урвалось Співцеві життя… Срібнострунна кіфара на хвилях річкових співала - Ліри світлим сузір’ям на небі нічному зійшла…
***********
Ця прадавня легенда – про владу Співця і Любові, Про Мистецтво нетлінне – творіння земної краси, Про жорстокість людську, що не гребує чистою кров’ю, Про Орфеєве диво, що пам’ять вража крізь часи.
-
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768796
Рубрика: Інша поезія натхнення
дата надходження 30.12.2017
автор: Світла (Імашева Світлана)