Свідоме волало: «Спинися!
Це - пастка, омана для фей!»
Та надто уже пломенисто
На арфі музичив Орфей.
Віддавшися поклику тому,
На кін я поклала життя,
Лишила поріг свого дому
І - в прірву сторчма, в небуття.
Негадано виросли крила,
Де зламаним був мій хребет,
Відчула потоки стосилі,
Легким став омріяний злет.
До Сонця - воно відігріє,
Любитиме фею земну,
Ввіллє осяванням надію,
Пробудить глибинно весну.
Та спалахи зір засліпили,
Замилився орієнтир.
Посипались маревом білим
Сніги із хмаринкових крил.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770211
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2018
автор: Оксана Дністран