Аж там, ген-ген, де тягнуться тополі
У небо синє аж до сивих хмар,
Стоїть хатина і питає в долі,
Чом самоти вона несе тягар?
Погляне в далеч вікнами-очима
Старечу душу пустка огорта.
А скільки ж весен за її плечима?
І підступа до серця гіркота.
Образи, сльози котяться по шибці,
Коли осінній вітер завива,
Полине в спогади самотні наодинці.
Та хто ж почує ті німі слова?
Завиє віхола, застогне і заплаче,
Холодні стіни інеєм вкрива,
У двері снігу намете добряче.
А де ж весна...тепло...дива?
Дрова сухі в печі вогню чекають,
В надії дивляться на двері Образи.
Згадають, може, рідні, завітають,
Повернуть світ любові і краси?
І засміється стінами до сонця,
Розчеше стріху вітер весняний,
Відкриє хата душу, як віконце,
І хліб запахне запашний.
Життя повернеться, пісні полинуть,
І неважливо скільки літ стоїть,
Бо кожна хата має доньку, сина,
Летіть до неї, мов птахи, летіть.
Автор Зоя Журавка(Іванова).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770627
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.01.2018
автор: Зоя Журавка