А вони мені кажуть: немає нічого вічного, бо
розторочиш за виточки серце – і не болить…
Я ж чекатиму, заки ти море човнами вичовгаєш.
А чи стопчеш асфальти і трави об постоли.
А вони хороводять, як старість до шкіри братиметься,
як стрілятимеш птиць – вище горла і наповал.
Та мені не важливо, чи мужем єси, чи братом єси.
Ти ж бо спиця, що в’яже із нерва мого слова.
Ну а я тобі, чуєш? Невже коли-небудь випитаю?
З-під поли відпустила би птицю, якби повів:
вже тепер не жона я, не бранка – всього лиш квіти твої.
Білі квіти у чорній і стомленій голові.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771326
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.01.2018
автор: Мая Безіменна