Я людина.
Я йду землею, а ти летиш з небес така світлотендітна,
Така невинна.
-Ти сніжина,
Застигла у кришталь води краплина,
Кудлатий день сніжинково лаштуєш,
Красою ніжною.
Я йду дорогою засніженою,
Я наступаю і вбиваю твою тендітну велич і могутність.
Брудний слід.
Я людина.
І я печальна у незграбності своїй.
-Зажди, впіймаю, збережу, тільки аби простила мені.
Впіймала - і теплом убила.
-Незаймана красо, ти де?
Нема, моє людське втручання
Безжалісно стирає тонкі грані природньої краси.
-Прости!
Та ні, прощення не проси, людино.
Ти винна уже з того, що живеш.
Землею йдеш, і все тремтить пилинкою під кроком,
Бо ти безжально владарюєш там,
де маєш бути лиш сніжинкою.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=771712
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.01.2018
автор: Алла Гонда