Струмує піт холодний по обличчю,
погляд не розрізняє тіньо-світла,
метал холодний вперся в скроню,
а рукоять пече в долоню:
-Вона не та , не в тому світлі,
і я живу не в тому світі.
Гірчить самотність на губах:
-Я хочу розчинитись у віках.
Люстерко повторяло кожний рух,
заамальгамний оживляло дух.
Стискала ніжна ручка пістолет,
аби змінити вже написаний сюжет.
І цілилася у задзеркаллі жінка в лоб,
того, що в дзеркалі, вона є антипод.
Зірвавсь курок і мозок закипів,
спіткнувшись думка падала в обрив,
і все, що бачило люстро
перетворилось на - було.
-У мене зовсім мало так часу,
вже приземлився ангел на даху.
І душу ледь притомненьку вона
у дзеркала розбиту нішу
затягла.
Отямився вже на плоту
і так вглядався в далину:
-А що то, ніби тепле і живе?
-То, сонце-захід на заклані
і вже нема ножа у рані,
і ніч над ним малює пентограму,
аби закрити денну браму.
Ставай на виступ, ми прибули
(за тебе там вже всі забули).
На пліт Сивілли гілочка із крони
для халамидника Харона.
У задзеркаллі інший вимір
і так спокійно у її обіймах.
Та як приходить ніч-відунка,
Немовби, недобита думка-
що моє дівча, моя забава
мене й від мене рятувала.
Як муха приліпилось дежавю,
що я не вмер, та вже і не живу.
Розп'ятий захід у люстрах,
химери оживають по кутках.
Лунає постріл. Хруст...
Я втрачаю глузд, я втрачаю глузд
.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772989
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.01.2018
автор: олена гай