Я бачила як люди йшли в метро.
Юрбою. В два потоки. Під землею.
Живою, нескінченною змією,
В собі ховаючи божественне тавро…
Тавро душі, що в тіло огорнулось.
Душі, що спить, а може вже проснулась.
Може мовчить чи виє відчайдушно…
А може… скам’яніла незворушно…
Люди все йшли. Юрбою. В два потоки.
Крізь свою долю нескінченні роки.
Не розуміючи свого завдання суті,
Навіки зосереджені на скруті…
Йшли мовчки. Більшість. Тупали ногами.
Хтось виставляв свої душевні рани.
Десь молодість всміхалася привітно,
А старість бубоніла – все їй гидко…
Йшли швидко. Майже рівно. Без зупину.
І кожному хтось дихав ззаду в спину.
А вже за мить… шлях просто обірветься…
Що час в нас є – це тільки так здається…
Я бачила як люди йшли в метро.
Юрбою. В два потоки. Під землею.
Живою, нескінченною змією,
В собі ховаючи божественне тавро…
автор Вікторія Скуратовська-Кравченко ©
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773237
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.01.2018
автор: Вікторія Скуратовська-Кравченко