Моя Людмилонька:
– Людина, що старається видаватись оригінальною,
швидко втомлюється...
але якщо людина справді оригінальна…
Ігор Шевчук:
– Тоді втомлюються інші.
* * *
Приїхало щастя рукасте
(бо поруч — що поруч є, ніби безруке)
схопило — й давай мене трясти:
Ти чуєш! прокинься, дивися:
насправді — рукастеє щастя!
Ну що тут за соннеє царство! —
Ніяк не повірить —
ну як ти не вірило у своє щастя??
«О Боже, о Боже», —
душа як невістка схопилась
раненько —
метнулась до вдягу до свого до білого —
«мене вже тут з чимось, зарання
мене ототожнюють!»
А я ж тут чекала
ніде не бувала
й з роси не пила
І вийшла надвір світла Божая слава
про щастя й невістку
і світом, голодним на щастя, пішла! —
розтанути! — але так лиш по-Божому
сяять могла...
Це ж світло! — нехай вздовж по вулиці
слава й невісти у білім постануть.
Бо тьма відійшла за збудовані з страху
високі паркани...
А що для застрашених потім? А потім —
їх душі тихенько звисають — по ходу —
донизу по плоті...
Не кожна бо кістка витримує світло
у ріднім у своїм болоті.
Найвище все є дзвонарям і раненьким
селянам —
як світло на крилах в світ гляне!
Ну то й бояться ж рукастого щастя всі різнобогемні! —
Вечірній п’ють гріх і закусують сіренько вдень
під общественні міфологеми...
Цим разом — отемнитись вдасться?!
не вдасться:
бо світло Христове —
у щасті рукасте!..
28.12.2005
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773239
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.01.2018
автор: Шевчук Ігор Степанович