Купала річка напівсонні береги
І мила жовті ноги очерету.
Ідилію цю зорі й місяць стерегли –
Таке у них життєве вічне кредо.
Все бачать вони й чують, і… мовчать,
Втішаються земним далеким раєм,
Піснями цвіркунів, що із трави звучать,
Сови тривожне «пу-гу» душі крає.
Тоді стрибнуть у річечку вони згори,
Щоби зарятувати біди й бідки,
А дочекавшись ледве світлої пори,
Назад вертають, падали ізвідки.
Потрапить зорі не могли лише туди,
Людські де долі без жалю ламали,
Енкаведист начальству так годив,
Щоб не здалось, що присудили мало.
Тоді тремтіли зорі в небі від жалю,
Й чекали всі на Боже милосердя.
Історію згадаю цю й журюсь.
Бо знищено було тоді осердя
Мого народу, мо’, найкращий цвіт.
А кару хто поніс? Які взяли уроки
З прожитого? Адже жахався світ,
Дізнавшись про страшні тридцяті роки.
Весняне сонце закотилося в траву,
Здавалось, рух по колу утрачало,
Попереджало ніби владу наяву,
Немов будило в ній людське начало.
Може, тому, саме весняної пори
Вождя "безсмертя"* вітром рознеслося,
А може, Бога владний помах ізгори
Життя нового клав зерно в колосся.
Й тепер, як бризне теплим променем весна,
Красою зачарує і піснями,
Молюсь: хай нива наша визріє рясна,
Хай не глумиться вже біда над нами.
28.07.2013.
*Смерть Сталіна 5 березня 1953р.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773613
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 27.01.2018
автор: Ганна Верес