Цвіте ̶г̶р̶і̶х̶а̶м̶и̶ (колючками) рай.
І скніють без нектару спраглі музи.
Душа моя – мереживо із ран.
Мій бог спалив едем п’янких ілюзій.
Лавровим листям падала до ніг,
В полоні слів ковтала згустки тиші.
Трагедія чиясь – для інших сміх.
̶П̶о̶в̶і̶ї̶ (музи) блякнуть на афішах.
Моє натхнення відчаєм стекло.
Буяють бур’яни в садах Парнасу.
І сонце впало в бруд, бо Аполлон
Кидав красу під ноги ̶с̶в̶и̶н̶я̶м̶ (масам).
Хай мрій моїх ̶з̶і̶г̶н̶и̶в̶ (розбився) плід.
Не вимолить любов ні час, ні розум.
Цілую серцем тінь його і слід.
Німі Сирени ллють янтарні сльози…
04.02.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=775145
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.02.2018
автор: Лілія Ніколаєнко