Душа – свіча що догорає тихо,
Терпляче задивляється у сни.
В минуле там, де юний вітер дихав
Тим молодильним подихом весни.
Ти душу не буди нехай впадає
В ті тихі сни свої неговіркі.
Нехай у сні тихенько пригадає
Минулі дні солодкі і гіркі.
Душа така що їй усього треба,
Тепер їй найдорожча кожна мить.
Вона у снах вдивляється до неба,
Немов би хоче зіроньку зловить.
Ти не буди, нехай поспить хоч доти,
Допоки не насниться їй усе.
Нехай той сон немов солодкий дотик
Для неї давню радість принесе.
Парище.
2018р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776574
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.02.2018
автор: Мартинюк Надвірнянський