Людина, що щодня душею не муркоче,
Занурюючи серце в існування Бога,
У світ любові, має невидющі очі
І хибить, бо не видна їй її дорога.
Вона немудра, хоч така собі заумна
(Бо мудрість — це любов, яка цілком духовна).
Через минуще їй то боляче, то сумно.
І б'ється в скло вона, мов муха невгамовна.
Людина є душа. І тілом їй не стати.
Бо тіло — лиш скафандр, надягнений на неї.
А щоб відчути душу, треба муркотати,
Стикаючись, спілкуючися з Богом, нею.
Інакше їй не видно і не зрозуміло,
Хто є вона така, чого насправді хоче.
Страждає в неї все, і в першу чергу тіло,
Якщо вона щодня душею не муркоче.
[i]06.06.2016
Чернігів
Із циклу віршів 2015-2016 років "Світоч любові" www.PetroRuh.com/2015.html[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=776705
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.02.2018
автор: Петро Рух