У якомусь дивному сні давно вже блукаю
В цьому мареві ти мене поглинаєш
Біжучи в нікуди, двері всі закриваю
Але, наче на зло, ти їх легко ламаєш
Весь цей сон, неначе у нестерпній в’язниці
Де кожен день хочу напитись рятівної водиці
Та спрага шалена не вбиває, а мучить
І я розумію свою безвихідну участь
В цій холодній в’язниці я щодня знемагаю
Байдужого твого погляду, наче ліків чекаю
Голос чаруючий, спрагло п'ю як еліксир
Та залишається все менше вже сил
І так день за днем вже довго минає
Час поступово надію методично вбиває
І все більше наближаюсь до краю
Лиш вночі несміливо благаю:
Хоча б на день, хвилину чи на мить
Втамуй мою спрагу, щоб не хотілось пить
На більше не сподіваюсь і не треба
Хай залишається для мене ця дилема
Навіщо ж у в'язницю нестерпну мене ти піймала
Та ключі від неї ти в собі глибоко сховала?
Що зробити, щоб зі свого полону звільнила?
І від солодкої муки мене розбудила?
Але сон все триває, як спокуслива гра
Може згорить все коли-небудь дотла?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777998
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.02.2018
автор: alex_In