Я відношусь до тебе, як горда принцеса,
Розказую про прихоті свої, як дурна баронесса.
А Ти слухаєш мовчки і терпиш смиренно,
І через сильну любов жалієш, напевно.
Я прожигаю життя у погоні за радістю,
Хочу тіло собі із більшою вартістю.
І, забувши про все, що колись дарував,
Грізно кричу Тобі: ну чого ж Ти не дав!?
Не зверталась до тебе уже тижнями,
Уже закінчився сезон, осипаний вишнями,
Я знущаюсь над чудесним чоловіком,
У три ночі мучала його: де мої квіти?
Без Тебе живу лиш вірою в майбутнє,
У старості житиму минулим, якщо буде путнім.
І ніколи, ніколи не буду щасливою, Боже,
У двох метрах від Дому - вмиратиму на морозі.
Побачивши: чоловіки люблять очима,
І досить зробити вигляд, що і душа красива,
Почнуть бігати, шанувати, букетами осипати,
Я використовувала Тебе, а як - Тобі краше знати.
Я переживаю: а як буду з Тобою, що далі?
Мій час іде, хочу від них багатства, але все мало,
Повинна перебирати, інакше сліз буде більше.
Скільки кричала: хочу померти, обирати - найгірше.
Ти відкрився для мене достатньо, щоб знати:
Поза Тобою нічого блаженства шукати.
Але страх, впертість, гордість і скупість
Лише збільшують серця мого безмірну сухість.
Я розірвала любов між усіма Твоїми дітьми,
Повільно захлинаючись від власної правоти.
Я недостойна їх слів, їх думок та молитв,
Вони старші за мене, в них досвід у тисячу битв.
Аби Ти був зі мною в ті бридкі моменти,
Не було б так паскудно, що хоч обличчя б здерти.
Але хто, як не я, сказала: дякую, та не треба,
Маю манікюр та волосся - ось вся моя потреба.
Чи можливо, Тато, щоб мене простили?
Я буду винна, як і завжди, аж до могили.
Мені соромно жити, я не вмію любити,
Мене треба, як ганчірку, добряче промити.
Я не можу належати якомусь чоловіку,
Я занадто слабка, що мовчати довіку,
Важко втриматись, коли він хоче більшого,
Від мене він перетерпить усього найгіршого.
Немає сенсу говорити, якщо не дарую любові,
Немає сенсу плакати, якщо Ти - спасіння від болю.
Як можна працювати, знаючи, що для себе,
І наскільки дурно мріяти при цьому про милосердя?
Пусто зовсім стає, бо я ненормальна.
Я дивлюсь на книгу Ахматової: яка ж вона гарна.
Насправді, все в кімнаті варте сміття, що за домом,
Воно все накопичується, скручуючись сніжним комом.
Тільки одне залишити варто для каплі надії.
Один куточок, один вогник, - то і всі мої мрії.
Чому я маю жити цим життям божевільним?
Тому що розум мій не хоче бути слухняним та вірним.
Це всі думки, що зараз у голові своїй маю.
Ні радості, ні щастя, спасіння уже не чекаю.
Як зараз прийти знову, Отче, до Тебе?
І як побороти ненависть до самої себе?
23.07.2016
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778533
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.02.2018
автор: Доценко Анна