сестричка

«Хлопці,  рідненькі,  тримайтесь,  я  з  вами!
Господи  Боже,  чому  ж  так  багато?!»
Пальці  тремтять.  Упаковки  з  бинтами.
Шини.  Лангети.  Джгути.  Опіати.
«Милий,  не  плач,  все  позаду,  благаю!
Лікар  сказав  –  до  Дніпра  з  першим  бортом,
Все  буде  добре,  хороший,  я  знаю  –
Ще  на  весіллі  поласуєш  тортом».
Сльози  ковтає.  Яке  ж  там  весілля?!
Лялька  на  ношах,  безнога,  безрука,
Тільки  й  того,  що  не  справлять  застілля
ВОрони,  очі  не  виклюють  круки.
Стогони,  крики,  благальне:  «Сестричко…»
Сльози…  Свої  чи  чужі  утирати?
Мозок  грубішає,  мозкові  звично:
Люди  -  ляльки  із  кривавої  вати.
***
Що  вона  бачила  після    училища?
Тиск  у  бабусі,  синці  із  порізами?
Раптом  –  повістка  з  дитинства  в  чистилище,
Від  військкомату  квиток  із  безвізами.
Жорна  людей  затискають,  мов  крекери,
В  жменях  війни  й  не  таке  переміситься,
Світ  ущільнИвся  до  «наших»  та  «сепарів»,
Перевернувсь  на  потилицю  місяця.
Що  вона  бачила?  Мама  в  Італії…
Що  вона  знала?  Відмінниця,  староста…
Тихе  дівчатко  з  очима  печальними,
Ще  не  забруднений  лихами  паросток.
***
«Хлопці,  не  треба!  Прошу  вас,  благаю!
Хлопці,  не  руште!  Ви  ж  –  «наші»,  не  «їхні»!»
Посмішки  хтиві  супроти  одчаю,
Проти  ромашки  -  нагострені  кігті.
«Хлопчики,  милі,  я  ж  вас  бинтувала!»  -
Ременем  хльостко  закручені  руки,
Що  ж  ти,  зозуленько,  їй  накувала
Вельон  подертий  та  прірву  розпуки?!
«Господи!!!  Мамо!!!»,  а  місяць-світильник
Дивиться  байдуже  крізь  катаракту,  
Стогне  душа,  мов  розідраний  «тільник»  -
ДАнтове  пекло  в  останньому  акті.
«Милі,  не  треба!  Ви  звірі  чи  люди!?»
Думала  –  бачила  пекло  і  спокій?
«Тихше,  мала,  із  тебЕ  не  убуде!»
Пекло?  Наївна…  То  був  передпокій.
***
Темним  -  по  білому,  грішним  –  по  чистому,
Глум  над  дитинною  та  безборонною,
Хтиві  укуси  по  грудях  –  намистами…
Що  їй  з  того,  що  назвали  б  мадонною,
До  співчуття,  до  прийдешньої  святості
Чи,  навпаки,  до  чиєїсь  байдужості,
Коли  й  до  мертвих  –  нічого,  крім  заздрості,
Коли  і  світ  –  лише  вияв  безглуздості?
Ні,  то  не  плоть,  то  кохання  розірване,
Щирість  та  юнь.  Кострубатою  плахою
Стало  життя.  Над  глибокими  прірвами
Лине  душа  скалічілою  птахою.
















адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778535
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 23.02.2018
автор: Котигорошко