Напалилось, заплелося, гріхів різних за роки,
Посивіло вже волосся і розхристані думки.
Спав би тихо, вби не лихо, коли сумніви гризуть,
Давно б вмер, якби не сміхом, лікував життєву суть.
Розірвав щоденник долі, розпалив ним свій камін,
Шукав правду десь на волі, а почув брехливий дзвін.
Вже десь там, за горизонтом, янгол втомлений сидить,
Я ж прошу знов перед Богом, кожен ранок нову мить.
Все надіюся на краще, й небеса таки дають,
Їстівне щось серцю натще, вдень бува вина доллють.
Так й живу, палю щоденник, вірші, праця та вино,
І вітри, що гіллям верби стукотять в моє вікно.
То сніги, то дощ, то сонце…Круговерть…А я сиджу,
Протираю знов віконце, аби глянуть що в саду,
Де там каркають ворони, горобці де гнізда в`ють
І закохані голубки, свої шиї в танцях труть.
Напалилось, заплелося, гріхів стільки, що в страху
Я лежу…Мабуть, здалося…Попустило – не помру.
Жив би тихо, та от лихо, знов думки оці дурні,
Про сніданок, працю, пиво, про життя у суєті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779779
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.03.2018
автор: Ярослав Ланьо