Сьогодні я хочу порушити тему родинних зв’язків. І чую, і читаю,
і бачу з телеекрану, та й знаю з життя, як нині часто бездушно
втрачаються такі зв’язки, батьки кидають своїх дітей, не виплачують
роками аліментів; дорослі діти забувають своїх престарілих, а то й
немічних батьків,..і мені стає жутко: куди ми пливемо, точніше
падаєм, чому не бережем те, що маємо? Тому й поринаю у спогади.
Якось раніше родинні зв’язки були міцнішими. Принаймні я їх пам’ятаю.
У моєї бабусі Насті було 5 братів і 3 сестри. Я не знала лише двох,
які загинули в роки Другої Світової війни. А усіх інших, а також їх
дітей не лише знала, а й спілкувалася, і дружила з їхніми дітьми, бо ж
серед них були і мого віку, і навіть молодші, ті які народилися після
війни. Щоправда були й такі, що жили не в моєму селі, але і ми до них,
а вони до нас час від часу приїжджали в гості, а ще листувалися. У
мене є що розповісти про долі багатьох із них. Та я сьогодні хочу
продовжити розповідь про дітей двоюрідної бабусі Дусі, про яку недавно
писала у історії: "33 рік - не забуть повік". Найменшу доньку Марусю вона віднайти не змогла і все своє
життя картала себе за той вчинок, коли відправила своїх діточок на
залізничну станцію, думаючи, що так врятує їх від неминучої смерті. А
ті троє, яких вдалося повернути і врятувати були дуже цікаві
особистості, тому подальші мої спогади про них.
С О Н Я
Соня була найстарша, лише на 5 чи 6 років молодша від моєї мами Полі.
До страшних років голодомору вона встигла закінчити лише 6 класів, та
на цьому й закінчилось її навчання. Та Соня перейняла, та й навчилася
у своєї мами готувати смачні страви, тому працювала в колгоспній
їдальні. Там дівчину запримітили, та й направили на якісь куховарські
курси, закінчивши які дівчина дістала направлення у Долинську, де
вона й працювала у залізничній їдальні. Там її запримітив залізничник
Костя. Перед самою війною вони одружилися. Жили у виданій їм кімнаті.
Жили дружно у любові і злагоді…Усе складалося добре, допоки не
почалася війна. Костю відразу ж призвали до війська, та й постелились
йому важкі воєнні дороги. Соня, як і всі тоді люди, бідувала, жила у
свекрів так як з кімнати її виселили фашисти. Жили з того, що припасли
зі своїх городів, доводилось тишком-нишком і підторговувати. Соня і
пиріжки пекла, і пряники, і торти, виносила до потягів, коли вдавалося
щось вторгувати, а коли й ні, бо німчура і поліцаї бувало заберуть усе
і нічого не заплатять, та ще й насміються. Коли фронт пересунусвя на
захід, люди відчули наближення визволення, Соні хтось передав листа
від Кості. Так Соня дізналася, що він був поранений і лікується у
якомусь лазареті у Криму. Соня зібрала сякі-такі наїдки та якусь
одежу, та й вирушила у далеку і дуже небезпечну подорож. Їхати
довелось по- різному : і попутками, і залізницею, і навіть кінним
транспортом. Та якось уже на кримській землі попала під бомбардування
і дістала важке поранення у голову. Волею долі попала у той же
лазарет, де лікувався від поранення Костя. Там вони й зустрілися.
Після операції Соня лишилася без одного ока, дуже важко це переживала,
бо ж боялася, що стане неповноцінною і можливо й нікому не потрібною,
в тому числі й Кості. Та Костя виявився порядним і чутливим чоловіком.
Додому вони повернулися разом, працювали на залізниці, Соні вставили,
як тоді казали, скляне око. Звичайно нелегко було змиритися з втратою
ока, та вони дякували долі і Богові, що лишились живі. Спочатку жили в
тій же кімнаті, та з часом, коли вже мали двох синочків, збудували
свою хатину і вже туди лелека подарував їм донечку. Жили дружно, дітки
підростали, ніщо не віщувало їм біди. Та біда, як вода, приходить
тоді, коли її не ждеш і не відаєш. Якось одночасно обидва синочки
повідомили про одруження. Довелося справляти весілля, будувати житло
молодим, та вони не скаржились, працювали дружною сім’єю. Донечка на
той час уже навчалася у технікумі, жила на квартирі. На весілля до
братів приїхала з нареченим. Після весілля теж повідала батькам про
намір одружитися… Та Костя попрохав підождати з весіллям хоча б з пів
року, бо ж і так витрати дали про себе знати. Поїхала трохи ображена,
та вже через тиждень прийшла телеграма, що Алла з подругою, з якою
разом і навчалися, і жили на квартирі, загинули. Холодного вечора
натопили грубу, поснули, та вже й не проснулися, учаділи… Вугілля
виявилось неякісним, груба не підготовлена до опалення, що й призвело
до такого лиха. Як же картали себе Костя і Соня, що відговорили
донечку від весілля. Наречений теж не знаходив собі місця, ніяк не міг
утямити, як таке сталося, ходив чорніше чорної землі, на кожні вихідні
приїжджав до могилки коханої і завжди там бачив Костю, який і з
роботи, і у вихідні був там. Та минулого ж не повернеш, так і жили з
болями і в душах, і в серцях…
Коли я з сім’єю переїхала до Долинської, то відразу ж відчула таку
теплоту і доброзичливість тітоньки Соні і дядечка Кості, на яку й не
розраховувала. Хлопчики мої на той час були уже школярики, а донечка
ходила в дитсадок. Та місць там не виявилось, ось тут і виручали мене
мої любі родичі… Та й не тільки тоді, а й пізніше, коли довелось двічі
робити проводи до армії, а потім тричі проводити весілля,..а потім ще
й проводжати в останню путь свого синочка. І якби не їх підтримка і
турботи, я не знаю як би ми все це витримали. Тому коли я тепер іду,
чи їду з сином на цвинтар, обов’язково навідуємось і до могилок
тітоньки Соні, дядечка Кості, їхньої донечки,а тепер ще й одного їх
синочка, тітоньки Лени, бабусі Дусі,.. Усі вони спочивають недалеко
одне від одного… Царство їм небесне і вічний спочинок…
Отож багатьох з них уже немає, та є ще один син, є внуки
і правнуки, які наслідують доброту і порядність своїх батьків і дідів
та бабусь, та й працюють на залізниці.
І місяць зорями сіяв,
І соловейко на калині,
То затихав, то щебетав...
( Тарас Шевченко)
Ж И Т Т Я П Р О Д О В Ж У Є Т Ь С Я !..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780649
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.03.2018
автор: геометрія