Так тяжко... писати...
Думки - наче тісто:
Давно вже зійшло, та не хоче у піч,
Блукають замерзлими венами міста
Й шукають притулок у римах сторіч...
Давно все відомо,
Всі - надто розумні,
Цитують «крилаті» слова Кобзаря,
Та чутно лише політичне відлуння
Дешевих утіх для царя й шинкаря...
От бачиш, Тарасе,
Чи прагнув ти цього?
Найвищої шани у колі...злодюг...
А що їм?
Вони навіть в церкву, до Бога,
На шию вдягають блискучий ланцюг...
Так хрестяться слушно і руки цілують
Таким же «партійно-церковним братам»,
А ті неодмінно усе їм прощають
І знову йдуть красти по нашим хатам...
Так тяжко... свідомо...
Та мусите знати,
Скажу Вам про істину сенсу буття:
Немає митець свого власного дому,
У мріях про справжню палітру життя
Він буде весь час неймовірно уперто
Крізь прозу і бруд непокірно іти
До самих найвищих вершин,
Щоб відверто
Поринути в римах святої мети!..
Така його доля,
Хай хто там у зраді,
Відсутня різниця: чи Він, чи Вона...
Грабує і бреше завжди люба влада, -
Сучасна реалія й трохи сумна!
Митець - відображення свого народу,
Картини і вірші - до серця стежки,
Він не сприймає на дух нагороди
Й усякі там з лаврами квіти й вінки,
Він в опозиції завжди й по суті!
Немає ж бо раю на грішній землі...
Лиш думки нічим і ніколи не скуті!
А вади шукайте напроти у склі.
09.03.2018
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781095
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 09.03.2018
автор: Serg