З будинків зчитую вірші,
Калюжі перескакую із жартом,
Мене, будь-ласка тільки не сміши,
Бо я воюю тут зі своїм фартом …
Свого балкона ти не покидаєш,
Дивацтва вже мої напам’ять знаєш,
Ти переважно не смієшся. Не зітхаєш.
Ти кам’яна. Ти лиш балкон тримаєш.
І хто колись комусь таку створив
Із мармуру чи іншого каміння,
Що час тебе лише ледь-ледь змінив.
Ти і весняна, і зимова, і осіння …
Завжди така ж сама.
А в іншому ти просто неймовірна.
Ти іноді здаєшся як жива.
І не як всі. Така не емоційна.
Ти раптом засміялась, не змогла
Прогледіти мого комічного падіння.
Хоч дуже таємницю берегла
Свого кимсь начарованого вміння …
Смієшся. Це собі я заслужив.
Що наді мною потішається дівча з граніту.
Теж засміявся.
Взяв букет і положив.
При всіх. Їй під граніт той квіти.
Ожила. Може прикидалася вона?
Щоб в мені усе справжнє розбудити.
Щоб впала, розвалилася стіна,
Душа навчилася любити …
[i]Музичний супровід створено з допомогою ШІ[b][/b][/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781844
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.03.2018
автор: Дружня рука