Поема
Перш, ніж побити мене і зорі,
мої люди,
подивіться: в небі
білими кронами стоять
і тягнуться вологі дерева
1
Не знала землі, добротою
сходила
тричі
зоря,
ось і зараз з площі вологу жадібно п’є...
Світу найважливіше знати тепер,
що зоря,
що я єсть.
Запам’ятаєте: трохи пройшло — і пішов,
і звіряв;
запамятаєте: зорі і площа.
Площа його і зоря.
Мені в людях, що в сірих відсічках —
як леза! — настала потреба. —
Що кров! Світ по-новому створивши,
як в свічах,
розміщую в небі.
Ви спізнились почути новий віфлеємський мій плач.
Пристосований в бруді —
не треба чіпати! —
я ж то знаю, що я —
на всі часи Небодавач,
й небо буде таким, яким дати!
Я тремчу над ним,
більше нічого не буде:
небо, чуєте, небо — воно не захоче...
Давайте сміятись! я стану
учасником нуду,
котрий регоче!
Я згоден!
Епохо чорного гумору!
я тебе, крале,
вилюблював з міста до міста.
Височенна священність впаде —
і накинуться з’їсти.
Раз ви люди,
ви в фальші, — а звідки ви
вижаті?
небо —
не залишило нічого для себе,
навіть — щоб вижити!
Чи мені
всю старезну вульгарність
нести в моїй радості цвіту!
я знаю,
що рядком неба закінчу всі книги світу.
Чистим небом
і світобудовою
я відкриваю іншу.
Свіжість лиця пожену серед вулиці,
новонароджений, —
та не можна ж так буть! —
пожену крізь звичайності пащі.
Що уряди? їм
ніщо не загрожує,
вони — добрі,
я — кращий.
Я новий.
І, де нерозуміючих людно,
так мене, яко звіра,
ізловлять держави,
на мені розписатись: які вони,
що з ними буде;
пам’ятаєте всі,
коли захотіли Варавву?
Я це й думаю:
де очевидцям подітись?
Вони знають,
стиснувши думки,
як закляті:
наодинці з своїми «не те»
лебедітимуть,
щоб зі мною —
живим, або ні —
розмовляти.
Будь людською, моя всездираюча плато!
Стерті в пил
милосердя проявлять навалу —
я попрошу за дружину Пилата...
...єдину, котра тоді, бідна, прохала.
Боляче ж,
як у майбутнім
за кожного вбитого.
А процесії
іменем
викликав з нір я —
земля пред’явила собі ж недовір’я:
«Бий його!»
Тихо!
мене дав народ.
І людям хотілось поета
довільного.
Та —
сильніший держав —
я ж
стаю на коліна:
підняти, —
там небо, —
щоб кожен міг дихати
глибоко вільно.
Як я дивився б на нього
ізнизу,
хто здогадався б
розстебнути мені комірець.
2
В синь Венеції —
далі і далі —
піду золотисто здригатись,
де небо нарядилось чужоземкою.
----------------------------------------
Поет може марить,
Марино, красива? —
Невже нема й пари розумних очей?
3
Вісім пробило.
Час просить слова
Ратуша совається днище все вирипить
Часу дали півхвилини на мову
Що він там вихрипів!
Ця кав’ярня-п’ятак
Випаду
В темноті
Я
Собою
В напівзрозумілій ліні їх
Я у вічності на животі
проведу нові світові лінії!
Я з графітом
на лоні нестерпного смутку
вграню в світло покрадені радощі світу
Хай новіші —
все далі —
на очі візьмуть
смак сліпучого мого графіту!
Фіолетовий
в сон
буде зорі палити
і плакати сонний
що хтось і пішов як втягнув і від нього
взяв і відсунув
подій горизонти
так що нема його збудження більше нового!
Я ради нього
злітав би як ніч
вільний юний красивий
4
Любимо ми що загине
Найплеканіше першим загине
Жінак прекрасна в очах як богиня
Жінка загине
Вище знаки мої голубі й порпурові!
Я в житті не змінюся
змінюсь на портреті
Писано все: хто хоче любові
той хоче смерті
Так писали ж: прощайте — і мимо
Так завше краса
Не живе любов в розкоші!
І не жила.
Я цих різних Толстих
підкидав ніби брили! —
це ж я небу кричав
«Та убий мій талант!»
а небо не вбило!
Це ж так можна літати —
не розуміючи,
А можна як Пушкін іти по кільцю.
5
Це ж так просто — злітати
Без цього — єдиного —
так зірвуться
в суцільній двиготняві п’яток
так рвонуться від дихання «Що є людина?»
що залишать на до дочасно розп’ятих
Так без неба стискається голе людське:
«Що це: Хіба ми — в таке?»
А до мене прибило людей
і вчорашніх
кажуть: поки Ви є майже не страшно
Скільки вибуде ніжність?
Світ
забув про людину
Слухайте ви божевільні
майбутніх всіх хартій!
якщо не зважати на кожну людину —
світ і людина нічого не варті
Я кому дано
промовився учням що є світ
велетенські хвилі
«Будьте уважні»
Видно: хвиля гніздилась
на вуличнім впертім лиці
кричу
«Будьте уважні»!
Будьте уважні
Надивіться на небо
Надивіться на небо
Надивіться на небо надивіться на небо
Надивіться на небо надивіться на небо
небо — вся нескінченність нової межі
Надивіться на небо!
Надивіться
на небо
Найпрекраснішим замком є небо
Може тому ще ніхто в нім не жив
Надивіться на небо
мене не зловити
Небо — душі мої що ніколи не згаснуть
Я поставлю чіткіше
невже люди — єдине чого не прийме прекрасне?
А як встане трава
потягну до палаців. В скляні їхні грані
небо буде ломитись як в чорні мембрани
6
Що ви втиснулися в землю
по всьому світові,
захисники розуму?
І на що бовванів ще плодити, коли є небо?
Що ви втиснулися в землю
по всьому світові,
захисники розуму!
Хіба можна в жуйці трястися, коли є небо!
То я буду
олживе змітати
єдино —
як сила присутності.
В однотоннішій сині
світитиму сонце!
пестуючи сутності.
Зрозумів я що буду дивитись бездонними
зорями...
зрозумів я, зо будуть і будуть і будуть зоряні.
Та не будьте такими! —
ви знаєте, як мені литися?
Щастя неба! Небо! ввижається часто, що
я вже не знаю як дивитися,
коли приносять окреме щастячко!
Як же будете ви — при мені —
в механічному глузді?
Як вам бути від крапельки бруду
до світового безглуздя?
Строго
бачучи ясно і строго,
що де не зрушило,
буду скільки завгодно я небом,
ненавязливий і незворушливий.
Розпливеться все,
тільки шарпнуся від крайнього міста:
я дійду, ніби крикну,
до Центру дійду всезагального змісту:
«Я зробив!»
Я поставлю вас прямо на вуха.
Що це значить, стерильні як ляля?
ви подумайте.
Думайте.
Думайте.
Слухайте:
ви ніколи не скажете,
що вас чогось позбавляють!..
Цере-
моніали
велись, а я з міста до міста
гнаний
а я з міста до міста
прах отряхнувши, з міста до міста — довіку!
а я жодного міста не вихопив навіть
з кам’яного віку!!
А я ж — з вічного неба, як ви — із нетлінного генія.
Більша ясність! — Так! — Ніби Тібети вінчав.
Славлю всю еволюцію! Світ — прохальна єктенія!
Вона важча, ця, друга, котру я почав.
я — постановник параболи
напрямку мислення
що увічнює вас
і цвіте вашим днем бо
йде літочислення — Христа
тріумфуючим небом
Жоден сіренький не пошле убити, знаючи
що я є.
А до мене пливе
обтікати маленька Земля,
яку я відштовхнув — ніби ніжністю зрушив:
Землю потрібно відпускати, як жінку:
зберегти свою душу.
Всіх прощайте, — усіх, що змінитись хотіли.
Їхні зліпи як протяг під крильми ходять голо.
Це якби ви жили жили — і влетіли
в світ де ви не були б вже ніколи
Сонце!
Сонце!
В синьому-синьому
тягнуться сонячні білі дерева
Станьте строгі й прекрасні
В синій оазі
тремтять тільки кінчики крил
добре стояти під куполом крони
як в дзвоні
7
Ви мене не побачите!
В цьому радість і повість.
В захід сонця заходжу
в тумані скинувши з крил
два стовпи крові
1982 р.
Київ
*- пророча щодо Майдану, з першої книги "Деміург"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782160
Рубрика: Поема
дата надходження 14.03.2018
автор: Шевчук Ігор Степанович