Ой горе людям, у сльозах Україна,
Провела мати, вже на війноньку сина,
Москаль нахабний, неспроможний нажертись,
Все землі мало, лізе, треба позбутись.
На посту гаряче, літають ракети,
Із мінометів гатять, б’ють кулемети,
Вже минула осінь, морози кріпучі,
Виглядає сина, очі, аж пекучі.
Сльозин немає, то ж знову до ікони,
Та я тебе, невже не стріну ніколи,
Як ти рідненький, чому не подзвониш?
Боюсь мій любий, що ноги заморозиш.
Пережися, дуже тебе чекаю,
Коли приїдеш? Жаль, я й досі не знаю,
Ідуть сини, чому голівки схилили,
І у очах тривога, сина хвалили…..
Бачить хлопчину,несуть, чий він, не знати,
Ще ж молоденький і матір не пізнати,
Вмилась сльозами, біда, не бачить світу,
Стемніло небо, геть похилились квіти.
Любив країну і хотів волю мати,
Тож зовсім юним, йшов її захищати,
Ворожа куля, це життя обірвала,
її голівка, зовсім сива стала.
Нема прощення, цьому ворогу – кату,
Чого ти хочеш, чому лізеш у хату,
І землю топчеш? Всі люди проклинають,
На перемогу ж, усі надію мають.
СЛАВА! - лунає, а Україна плаче,
Низько вклоняюсь, до тебе козаче.
16.03.2018р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782688
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.03.2018
автор: Ніна Незламна