Буває так, не помічаєш світ,
Ідеш по вулиці й журба стискає рани,
В пориві тьми, немов остання мить,
Ти йдеш небачучи пригради.
Ти йдеш в перед, до цілі чи мети?
О ні, ти йдеш у супереч зізнанню,
Зізнанню того, що ти є на Землі,
Що ти в цім світі всетаки людина.
А що тебе чекає в переді?
Ти йдеш опустивши голову до долу,
Сховавши погляд від пітьми,
Ти йдеш, небачучи нікого.
І раптом, ніби голос з висоти,
Ти підіймаєш очі, дивися довкола,
А там зима - лежать сніги
Й заквітчана тюльпанами дорога.
Йдеш далі і сонце грає з поглядом твоїм,
Обманює що ти попала в літо.
А ти не віриш, осінь ж на дворі!
Яка пора тоді блукає світом?
Буває так, не розумієш слів
Читаєш і неможеш прочитати.
"Куди ж іти" - спитає розум твій,
А це ти маєш в серця запитати!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782792
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 17.03.2018
автор: новачок