Їм байдуже, що нас вбивають,
тим юнакам, що я їх знала
(тепер вони -- давно в пошані
і мають книги та онуків).
Один, неначе у припадку,
кричить: «Росію ображають!
Не дам уразити Росію!
Усіх наклепників – на муки!»
Вони байдужі до портретів,
пекучих лиць у чорних рамках,
до тіл, скалічених навіки,
сиріт з космічними очима.
А що колись сиділи поруч,
у скверах вештались і парках?
Принади дружби тимчасові,
і спільна пам’ять незначима.
Їм байдуже, що нас вбивають,
і це гіркіше від полині.
Що з того нам, що також люди
вони в душі своїй основі?
Це час у книгу записати,
навік затямити віднині,
що сила топче справедливість,
зневага дужча від любові.
Вони невтомно пишуть вірші
і дружать сім’ями своїми,
вони співають про природу
і колос зрілого кохання.
«Хто дав вам право нас вбивати?!» --
Мовчать вороже їхні рими.
...У кожного – свої уроки
і шлях скорботного зростання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783287
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.03.2018
автор: Вікторія Т.