[i] Задумайтеся, як багато в нашому житті знайомих незнайомців? І чомусь, в нашій пам'яті залишаються знайомства саме з тими людьми, які відразу покидають наше життя назавжди. Варто тільки замислитися, і ти розумієш, що майже не пам'ятаєш, як познайомився з тими, хто зараз посідає важливе місце в твоєму житті.
Якою була ваша перша зустріч? Де вона була? Яка тоді була погода? Яка пора року? Нічого. Мені навіть здається, що якщо ти пам'ятаєш, як відбулося знайомство з тією чи іншою людиною, яка зараз присутня в твоєму житті, згодом вона покине тебе і через певний час ви й не згадаєте один про одного.
Особисто я не можу згадати, як познайомилася з дорогими зараз мені людьми. Вони ніби були зі мною все життя. Ніби все життя ми знали один одного.
Але знайомі незнайомці... Чому я пам'ятаю їх?[/i]
***
2017 рік. На вулиці весна. Погода така сонячна, що мені, в моїй сукні з довгими рукавами, досить спекотно. Після останньої пари, я відправилась в центр міста. Воно жило своїм стрімким життям: одні кудись поспішають, інші просто вийшли на прогулянку, а хтось, як і я, чекає на зустріч з дорогою людиною. До призначеного часу у мене було ще 40 хвилин, а в сумці лежала напів прочитана книга. Присівши на вільну лавку, я дістала "Дім дивних дітей" і відкрила сторінки, між якими лежала закладка.
Слово за словом. Речення за реченням. Саме той стан, коли ти забуваєш, що в людному місці і ніби втрачаєш слух. Тому я і не помітила, як праворуч від мене присіла людина:
- Доброго дня, - почула я десь поруч і, відірвавшись від читання, перевела погляд, повний розгубленості, на незнайомця.
- Доброго дня, - зніяковіло привіталась. Це був чоловік 35-ти років. Я не пам'ятаю його обличчя, але пам'ятаю, що на голові не було волосся.
- Що ви читаєте? - з цікавістю кивнув головою у напрямку книги. У відповідь я просто показала йому обкладинку, тримаючи руку між сторінками, де зупинилася читати. - "Дім дивних дітей", - розтягуючи слова, прочитав він, - про що вона?
- Роман, фентезі про дітей, у яких були різні здібності, - сором'язливо відповіла я.
- Екранізовано... - продовжив він із захватом.
- Так, в минулому році вийшов фільм.
- Як вас звати? - перевівши погляд з книги на мене, запитав незнайомець.
- Даша.
- Даша... Дарина... Мене звати Олександр, приємно познайомитись.
- Мені теж.
- Можна? - відкриваючи в моїх руках книгу на першій сторінці, де був надрукований вірш, поставив риторичне питання, я лише кивнула у відповідь.
І Олександр почав голос читати той вірш. Закінчивши, він захитав головою, ніби рядки його сильно вразили.
- Цікаво, - нарешті сказав він і підвівся, - ви чудова людина, - посміхнувся він мені, відходячи, а я, зніяковівши, опустила погляд на книгу.
- Даша, - почула я знову його голос, який викрикнув моє ім'я, - ви чудова людина!
Я щиро і все ще зніяковіло посміхалась, дивлячись вслід фігурі, яка віддалялася з кожним кроком, а згодом зникла в потоці квапливих людей.
***
[i] Місце нового знайомства може бути будь-яке, але ти все одно його запам'ятаєш, будь то кафе, парк, центр міста або ж громадський транспорт. Досить часто, ми пам'ятаємо всі нюанси знайомства, але не ім'я людини. Хоча це вже і не так важливо, адже на повторну зустріч можна і не надіятися, навіть якщо цього б хотілося потім. І досить часто, таке знайомство може підняти настрій на весь подальший день.[/i]
***
Це був другий тиждень літа. Вже почались літні канікули і мені дозволялося спати хоч до обіду. Але в той день мене розбудили набагато раніше. У моєї маленької сестри піднялася температура і тільки я мала змогу поїхати до аптеки. Після двох тижнів довгого сну, перспектива раннього підйому мене не втішала, але так було потрібно.
Швидко зібравшись, я відправилась до найближчої аптеки, а оскільки я мешкаю не в самому місті, а в 20-ти хвилинах від нього, мені потрібно було сісти на громадський транспорт.
Придбавши потрібні ліки, я пішла на зупинку. Через декілька хвилин очікування під'їхав автобус і я, заплативши водію і не розглядаючи присутніх там людей, зайняла перше вільне місце біля вікна. На вулиці світило сонце і віяв освіжаючий вітерець, а в салоні автобуса було трішки спекотно, хоча відкритий люк вщент знищував цю спеку. Я дивилася на пролітаюче за вікном життя і боролася з сонливістю.
Раптом я відчула, як в моє передпліччя щось треться. Швидко повернувши голову, я подивилася вниз. Там сидів і просив ласки лабрадор. Я посміхнулася і боязко погладила собаку. Вона радісно заплющила очі, приймаючи мій жест, і повернулась назад до свого хазяїна. Я прослідкувала за нею і зіштовхнулася поглядом з хлопцем. Посміхнувшись йому і подивившись на пса, я знову повернулася до вікна.
Через декілька хвилин я знову відчула присутність лабрадора біля себе і знову погладила його. Хазяїн пса, зрозумівши, що його улюбленець не збирається відходити від мене, пересів на сусіднє вільне місце, яке було навпроти мене зліва.
- Привіт, - привітався зі мною незнайомець. На вигляд він мав не більше 25-ти років.
- Привіт, - відповіла я, припинивши пестити пса, який радісно повернувся до свого хазяїна.
- Ви не знаєте, куди іде цей автобус? Мені потрібно вийти на кінцевій зупинці.
- Знаю, мені їхати майже в кінець, я вам покажу, де потрібно буде вийти.
- Дякую, - посміхнувся хлопець, і назвав своє ім'я та ім'я свого волохатого друга, і я представилася у відповідь. З того часу пройшло майже чотири роки і я вже не згадаю його ім'я, але пам'ятаю, що кличка пса починалась на літеру "Б".
- У вас гарний пес.
- Він хороший. Ми з ним подорожуємо автостопом. Так, друзяко? - пестячи пса за вухом, говорив незнайомець. І тільки після цих слів я помітила туристичний рюкзак біля сидіння хлопця.
- А куди ви прямуєте? - зацікавлено запитала я. Подорожі завжди були моєю маленькою мрією.
- Цього року хочемо відвідати Карпати.
- Як цікаво! Хотілося б і мені так.
- Головне - бажання, у чому проблема? - натхненно запитав він.
- У змозі. Мене просто так не відпустять.
- А скільки тобі?
- 16, тільки закінчила 10-й клас.
- Ще все попереду, - по тому, як незнайомець говорив, було зрозуміло, що це людина-позитив, яка нічого не боїться, через що має багато можливостей, - що думаєш робити після школи?
- Піду здобувати вищу освіту, - зітхнула я.
- У якій сфері?
- Думаю, у сфері журналістики.
- Досить непогано, - так ми розмовляли всю дорогу, і скоро мала бути моя зупинка.
- Вам потрібно буде вийти трішки далі, - я показала рукою через лобове скло напрямок, - там, де починаються дерева автобус розвернеться, і ви зможете вийти, - я піднялася з місця і востаннє протягнула руку, щоб попрощатися з псом. - Бувай, друже. Вже моя зупинка.
- Приємно було познайомитися, - посміхнувся хлопець.
- Мені теж, - посміхнулась у відповідь і зробила крок до виходу. - Щасти вам, - кинула наостанок і вийшла з автобуса, залишаючи в минулому одне із найкращих знайомств у своєму житті.
[i]***
Подібних знайомств було так багато, але вони не такі особливі, як ці. Одна людина, хоч і на мить, але змусила мене повірити в свою особливість, а інша показала, що для щастя потрібно не так багато: вірний друг та сміливість у досяганні своєї мети. Ці люди, навіть не підозрюючи того, ввірвалися в мої думки на довгі роки, впливаючи на моє життя. Дякую вам.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783718
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.03.2018
автор: DariaB