Ми всі втрачаємо, буває, свою віру,
В житті, забруднюючи душу нанівець,
І так безглуздо приторговуємо тілом,
У вічних пошуках споріднених сердець.
За кроком крок йдемо стежиною пізнання,
Убік, вперед, назад, шукаючи собі,
Одне єдине серцю, справжнє те кохання,
Що десь-колись наснилось нам у грішнім сні.
Нам конче так потрібно бути з кимось поряд,
Що часто серце ми даруємо й чужим…
І лиш ковтнув достатньо, з долі-чаші, горя,
Ми, вкотре, маємось самою, чи самим.
Так й не знайшовши переломну в житті віху,
Ми знову в пошуках співзвучної душі,
Кладем, як гріш на паперть, тіло всім на втіху,
І рвем шматки з душі щоб плакати вночі.
Помилки, рани і недоліки життєві,
Стає душа на старість черства мов калач,
І вже здаються дні щасливі лиш миттєвість,
Які не взмозі подолати серця плач.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784197
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.03.2018
автор: Ярослав Ланьо