Поема
Після погребіння плащаниці
Христу — в надії і любові
1
Радість безкрая наповня
Світло сердець
і світло дня!
Пташки дзвенять.
Радість безмовна наповня
Крила світів!
крила коня!
Пташки дзвенять.
Радість звільня
Крила коня.
Пташки дзвенять!
Ісусе Боже, з жадобою
все наповняється Тобою!
Ти — світло ранішнього дня!!
Світи — дзвенять!
І все стає самим собою!
Світа́ земля.
Боже наш милий...
Що й світ встає
зі сну могили
Дихання груди розпрямля!
А все в Тобі — являє колір!
І кроки, що постали кволі
І ранок, що настав у морі
й все світло — в парус корабля!
здригнеться вся земля, —
й пливе земля...
2
А ніби так...
світ без удачі плаче.
Радість по змісту
наповня
світло сердець
і світло дня...
Хто з серцем чистим,
в тих удача!
Ті Бога вздріють.
О мрії, мрії!
Світанки і заходи сонця —
мліють...
Лиш кришталевії
сердець надії
Христом тримаються:
для Нього дорогії!
Вирії, мрії!
Серцем золотії!
Благоприємная воня!
І чистим чудом
йдем у скрепах дня
під тії дуги,
що в них захід золотіє.
Та Божим дивом нас охоронять,
поки запони у небес зарожевіють...
Яке жертовне дихання
у дня!
Внуши, Боже,
м’яке жертовне дихання —
хто Тобі вняв
3
Бог нас прийняв.
Що ми приймаєм дня пологи —
І ми захочемо його тручати;
бо день підріс,
без вилиць хоче прокричати
тут ще на чверть —
йому лише б почати,
ще лиш на хвилю —
й поспівати б!
В морі нема без Бога дня!
І струджені в путі
і струдження на якорях!
Вонми, хто родженню в Тобі
очі вперя.
О, якби міг —
ходити по грудинах:
яке воно глибоке
серце у людини...
Воззри! це речник —
що якби слово...
якби я не вглиб поров...
аж дном
враз —
хваці-хвяці поперечнії!!
їх Рембо виставляв як гострослов,
а шмаркаки ці
для хреста вже недоречні...
Нести б хотіли
острівці психічні
що в нас гримаси з вилицями дня...
вічне — невічне —
вічне — невічне —
вічне — невічне —
так мерехтить в душевних ця
фогня...
Світло Христове! наповня
розум сердець!
шерехкий розум дня.
Хто з серцем чистим — все єсть
вічне...
гладінь — не гладь-но
глядь —
хрести вітрил
стоять.
4
Що погляд починає наповнять:
ми в глибині —
немов Перея субкосмічні!
Бо ж... Бо ж Павло:
він не скакав до Каф
а випав в море
як стояв
і був на дні,
бо Бог його тримав...
зображував — напевне —
батискаф!
І тоді радість наповня
світло сердець!
і світло дня.
Й крила в світів!
Й крила дзвенять!
Все наповняється Тобою,
Ісусе,
в гранях завтрашнього дня...
Бо з моря голови — які говорять — от триндять,
триндять —
і очі їхнії квадратні од понять!
А ми розкраюємо
знизу вгору:
свистять, слове́нять, п’ють молочко і словеня́ть
ще ж — діти —
вимагають категорій!
Вічні — дзвенять!
Пташки на нитях Бога п’ють, — тому не хворі.
Краса!
і небеса.
А що як в оці вашім є краса?!
Гляньте!!—
Це не осиплеться,
І це — не глянець!
Ні, це Ви — гляньте!
4.05.2013, досвіток, Велика субота,
Феодосія
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784672
Рубрика: Поема
дата надходження 27.03.2018
автор: Шевчук Ігор Степанович