Не встигав за часом…День за днем у вічність,
Знов секундну стрілку підганяв вперед,
Ставив лиш на завтра, вірив сліпо в зрілість,
Часто так жалівся, що життя не мед…
Ой, не медом були, всі роки прожиті,
Не трава росла лиш на мирськім шляху,
Та я не шкодую, навіть дні пропиті,
Й ту життя третину, що віддав я сну.
Що там шкодувати? Все, що вже минуло,
То була одна лиш, чорно-біла мить.
Юність кучеряву наче вітром здуло,
А кохання перше, в пам`яті десь спить.
Скільки їх було тих обертів життєвих?
То чогось чекав я, то кудись знов біг,
Не згадаю кількість проблем несуттєвих,
Що не встиг владнати, чи зробити зміг.
Не життя…Годинник, що біжить роками,
З механічним рухом зубчастих коліс,
Як співав будильник голосочком мами,
Я тепер відлунням чую лиш з небес.
Вік мій витікає, капає щомиті,
З диску циферблату, в життя старий міх,
Добре, що думки хоч, спогадами ситі,
Й часто ще лунає безтурботний сміх.
Є про що згадати, є чим поділитись,
На чоло, за вдячність, завжди клав хрести,
Хоч серед гріхів я, й забував молитись,
Та просив у Бога, вкотре все ж, весни.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785678
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.04.2018
автор: Ярослав Ланьо