По крилам вічності я змерзлою рукою
Погладжу сонну Музу, вірну і слабку,
Та поцілую ніжно в срібно-сиву скроню,
Жіночу плоть її, схиляючи до сну.
Ці очі заспані, замріяно-туманні,
В них дні життя мого, як фотонегатив,
Озера вічності, де плавають всі дані:
Де був, як жив, з ким спав і, що я пережив.
В очах примружених таїться моя юність
І блуд невтішний, мулом ліг на тихе дно,
Там шрами тіла всі, що дарувала дурість,
Та покарання за слова: Хай, все одно.
Я приколишу Музу, втішу поцілунком,
Прикрию ковдрою на ліжечку крило
І замилуюсь, вкотре, Божим цим дарунком,
Що синє небо мені щедро так дало.
Я подих сну її не дам нікому збити,
На ранок каву в ліжко, перед сном вино…
Чи є для Музи десь на світі гідні квіти,
Чи ще висить на гілці золоте руно?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785923
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.04.2018
автор: Ярослав Ланьо