Я знаю, знаю, доля не спроможна,
Вузлом зв`язати наші почуття
І нота в серці, боязно-тривожна
Зірветься від сьогодні в майбуття.
Вже й плачу я, немов мала дитина,
Хай не ридма, а лиш зроню сльозу
Зціпивши зуби, коли зла година
Пророчить у стосунках нам біду.
У нас все різне, погляди і мрії
І душам тісно в спільному гнізді.
Не вірим ми вже в чудеса надії,
Сховавши сьогодення в суєті.
Я зранку в кухні п'ю гарячу каву,
А ти, зелений лиш смакуєш чай,
Тобою у самотності знов марю,
А ти в розвагах, прагнеш вбити час.
Як жити нам, одним-єдиним цілим?
Якщо лиш дика, пристрасна любов
Тримає досі, щоб ми не робили,
Таких не схожих...Різних таких двох!
Та все ж люблю, люблю і вірю вперто
Терпіння, долі закує в одну.
Кохання ж є, а інше, то все стерпне,
З тобою й я, зелений чай поп`ю.
А поки, ще один ковточок кави
І роздуми...І мрії про любов…
Вона живе, як третій хтось із нами,
Така нестерпна...Й так потрібна двом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786408
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.04.2018
автор: Ярослав Ланьо